Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості

Норми статей 30 і 47-1 Закону України «Про інформацію» вказують, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (гіпербол, алегорій, сатири). Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Ця норма закону, а також роз’яснення, надані Пленумом Верховного Суду України у постанові від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», стали підставою для прийняття Рівненським апеляційним судом постанови про залишення ухвали Рівненського міського суду від 21 липня 2020 року без змін та відхилення апеляційної скарги представника позивача.

Із матеріалів справи відомо, що впродовж 2016 року в одній із рівненських газет, а також у її електронному варіанті надруковано низку статей за авторства громадянина О., які, зі слів позивача — керівника в органі державної влади, опорочили його честь, гідність та ділову репутацію й завдали значної моральної шкоди.

У грудні 2016 року рівненський посадовець І. звернувся до Рівненського міського суду з позовом до громадянина О. та редакції газети про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації і відшкодування моральної шкоди. 

Оскільки місцевий суд своїм рішенням від 21 липня 2020 року відмовив у задоволенні позовних вимог, представник позивача оскаржила його до Рівненського апеляційного суду. В апеляційній скарзі просила визнати недостовірними, такими, що не відповідають дійсності, порушують права, свободи, ганьблять честь, гідність, ділову репутацію позивача;   зобов’язати автора низки статей та редакцію газети не пізніше 15 днів з дня набрання рішення суду законної сили спростувати відомості, поширені відповідачами у статтях; заборонити громадянинові О. публікувати та поширювати будь-яку інформацію щодо позивача без його згоди; витрати, пов’язані зі спростуванням відомостей покласти на громадянина О., а також стягнути з нього на користь чиновника 100 000 гривень моральної шкоди та ще 40 000 гривень витрат на правову допомогу. Просила рішення місцевого суду скасувати та постановити нове — про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

З’ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних відносин до застосування не підлягають норми матеріального права, на чому наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано повністю відмовив громадянинові І. у задоволенні позову.

З роз’яснень, що дані Пленумом Верховного Суду України у п. 15 постанови від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вбачається, що недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні та перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення цією особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо).

Норми статей 30 і 47-1 Закону України «Про інформацію» вказують, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (гіпербол, алегорій, сатири). Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

З роз’яснень абз. третього, четвертого п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від  27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» видно, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У зв’язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи, публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Тобто позивач, будучи посадовцем, був зобов’язаний в будь-який момент очікувати висловлення відповідної критики з приводу своєї публічної роботи та пов’язаної з нею діяльності. Тому зазначені оціночні судження хоча й висловлені у гострішій та критичнішій формі, ніж це, можливо, і не допускалося б за інших обставин і щодо інших — пересічних приватних осіб, не порушують його особистих немайнових прав, а саме гідності, честі та ділової репутації.

З приводу переконання позивача про те, що оспорювана інформація носить характер фактичних тверджень, то з ними суд першої інстанції правильно не погодився.

Так, пункт 18 згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду України вказує, що згідно з положенням статті 277 Цивільного кодексу України і статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (аналогічна норма міститься і в ст.12 ЦПК України в редакції 2017 року), обов’язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Крім того, за своїм змістом інформація, що висловлена у п’яти статтях, які опубліковані в газеті, а також в електронному вигляді видання, не є фактами, а визнається судом як певна критика їх автора щодо діяльності позивача, який обіймає посаду керівника, тобто очевидно є оціночним судженням.

Абзацом четвертим п. 19 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України роз’яснено, що якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші немайнові права, вона вправі скористатися наданими їй частиною першою статті 277 Цивільного кодексу України та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи (стаття 37 Закону про пресу, стаття 65 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.

Оскільки позивач таким правом не скористався, а також з огляду на обставини справи, викладені вище, колегія суддів апеляційну скаргу представника громадянина І. залишила без задоволення, а рішення Рівненського міського суду від 21 липня 2020 року — без змін.