Майно, набуте одним із подружжя на безоплатній основі, не є об’єктом спільної сумісної власності

Ця норма законодавства стала підставою для відхилення місцевим судом, а згодом —  і Рівненським апеляційним судом, позовних вимог позивача до колишньої дружини про стягнення вартості ½ її частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю (далі — Товариства).

Суд встановив, що державну реєстрацію Товариства проведено у 1993 році. Це підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Згодом Учасники уклали між собою дійсний договір про об’єднання свого майна та створення Товариства, для забезпечення діяльності якого за рахунок своїх вкладів створили Статутний фонд та кожен отримав розмір частки в статутному капіталі. 

У січні 1998 року один із Учасників подав до ТзОВ заяву про виключення його з числа Учасників Товариства та переуступлення своєї майнової частки відповідачці у справі — 50 відсотків, та позивачеві — 50 відсотків.  Згоду на це було дано на Зборах засновників Товариства у травні 1998 року.

У червні 1999 року між позивачем та відповідачкою було укладено шлюб, який місцевий суд розірвав у 2018 році.  

За цей період з урахуванням змін Статут ТзОВ двічі, у 2002 та 2008 роках, було викладено у нових редакціях.

Позивач, вважаючи частку відповідача у статутному капіталі ТзОВ об’єктом спільної сумісної власності подружжя, яка підлягає поділу, звернувся до суду із позовом про стягнення вартості ½ частки з колишньої дружини.

Оскільки місцевий суд відмовив позивачеві у задоволенні позовних вимог, він оскаржив судове рішення в апеляційному порядку, просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Здійснюючи перегляд рішення суду першої інстанції та надаючи правову оцінку встановленим обставинам, Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку про відхилення апеляційної скарги позивача.

Залишаючи рішення місцевого суду без змін, колегія суддів взяла до уваги норму статті 53 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 № 1576-ХІІ (далі — Закон № 1576), який врегульовує законність подання одним із Учасників до Товариства заяви про відступлення своєї частки повністю на користь відповідачки, перехід частки (її частини) учасника у статутному капіталі  Товариства до іншої особи.

Згідно з положеннями статті 53 Закону № 1576 (в редакції, чинній станом на 04.11.1997), Учасник Товариства може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж Товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали Учасникові, який відступив її повністю або частково.

Відступлення частки в статутному капіталі Товариства має на меті припинити право власності на цю частку, щоб певна інша особа набула право на цю частку. Відступлення за правовою природою є відчуженням частки за волею учасника, що спрямоване на передачу Учасником іншій особі (одному чи кільком Учасникам цього Товариства або третім особам) у власність належної йому частки або її частини. У вказаних відносинах поняття «відступлення» і «відчуження» є тотожними, оскільки вони є аналогічними за правовими наслідками.

У матеріалах справи є докази та судом встановлено, що один із Учасників подав до ТзОВ заяву про відступлення своєї частки повністю на користь відповідачки й інші учасники товариства не заперечували проти такого відступлення.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що один із Учасників на підставі прав, наданих Учаснику Товариства частиною першою статті 53 Закону 1576, фактично відступив свою частку в ТзОВ повністю в розмірі 40% на користь іншого учасника — відповідачки у справі.

Неналежними є твердження позивача про те, що заява Учасника про відступлення своєї частки в статутному капіталі Товариства на користь відповідача взагалі не була реалізована.  Таке право відповідачки підтверджується протоколом № 1 зборів Учасників ТзОВ від 27 травня 2002 року. У ньому підтверджується задоволення заяви, у зв’язку з чим до Статуту Товариства були внесені відповідні зміни.

Таким чином, відповідач набула право власності на частку в статутному капіталі ТзОВ в розмірі 40% ще до укладення шлюбу з позивачем, у зв’язку з чим відсутні підстави для віднесення такої частки до об’єктів спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів також вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що позивач не довів документально не лише розміру внесеного майна, а й  самого факту внесення до статутного фонду Товариства спільного майна подружжя та/або свого особистого майна, за рахунок яких відбулося формування частки відповідача в даному товаристві.

Більше того, позивач не надав доказів формування частки відповідача в статутному фонді ТзОВ в розмірі 18% за рахунок спільного майна подружжя та/або його особистого майна, оскільки наявним у справі протоколом № 2 зборів Учасників Товариства від 29 листопада 2008 року підтверджується, що така частка набута відповідачем у зв’язку з виключенням однієї особи з числа Учасників та розподілом її частки між іншими учасниками справи пропорційно до розміру їхніх часток.

Цей протокол є належним та достатнім доказом на підтвердження того, що позивач безоплатно набула частку в статутному капіталі ТзОВ в розмірі 18 %, а тому така частка не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу у зв’язку з розірванням шлюбу між позивачем та відповідачем.

Не надав позивач суду й належних доказів про те, що частка відповідача в статутному капіталі ТзОВ була сформована за рахунок коштів, що були у спільній сумісній власності подружжя. Також відсутні у матеріалах справи докази про вкладення позивачем коштів у діяльність Товариства, зокрема будівництва нежитлового приміщення в Рівному.