Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися у безспірному порядку або за їх домовленістю

У тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові Великої Палати у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) від 11 вересня 2024 року.

Нині збільшилась кількість заяв у місцевих судах, поданих чоловіками, про встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої дитини/дітей. До таких дій їх змушує та обставина, що вони підлягають мобілізації під час воєнного стану, у зв’язку із чим малолітні/неповнолітні діти можуть залишитися взагалі без батьківського піклування.

Суди першої інстанції ухвалами провадження у таких справах закривають, мотивуючи свої рішення тим, що вони мають розглядатися в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства, а заявники оскаржують ці судові рішення в апеляційному порядку, вважаючи їх необґрунтованими та незаконними, просять їх скасувати й передати справу до місцевого суду для продовження розгляду.

Рівненський апеляційний суд, зважаючи на нещодавно висловлену позицію Верхового Суду у такій категорії справ, ухвали судів попередньої інстанції скасовує, а заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, залишає без розгляду.

Суд апеляційної інстанції роз’яснює, що у справі, яка переглядалася в апеляційному порядку, заявник просив встановити факт самостійного виховання неповнолітньої дитини. Заявлені вимоги, пов’язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу батька, який самостійно виховує дитину, від якого залежить виникнення у нього права на відстрочку від мобілізації.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (далі у тексті — СК України).

Згідно зі ст. 164 СК України, ухилення від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав.

Відповідно до ст. 15 цього Кодексу сімейні обов’язки є такими, що тісно пов’язані між собою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов’язки особистого або майнового характеру є обов’язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов’язки є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що  в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішення суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу можливості користуватися батьківською правосуб’єктністю, такі права й обов’язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

У справі, яку переглянув апеляційний суд, заявник просив установити факт самостійного виховання ним дитини, однак встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

З огляду на зазначене, вбачається, що у справі наявний спір про право — зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухиленні від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов’язковим залученням органу опіки та піклування (ч.ч. 4,5 ст. 19 СК України).

Доведення факту одноосібного виховання дитини пов’язане з настанням (існуванням) обставин, за яких інший з батьків не виконує своїх батьківських обов’язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов’язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Зазначене вище відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлена ним у постанові Великої Палати у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) від 11 вересня 2024 року.

Таким чином, заява апелянта не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір на право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних справ, свобод та  інтересів заявника.

Зважаючи на такі обставини, апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу заявника, скасувавши оскаржувану ним ухвалу місцевого суду, та залишив заяву про встановлення юридичного факту, що має юридичне значення, без розгляду. 

Постанова Рівненського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року у справі № 572/3810/23 (провадження № 22-ц/4815/1088/24).