Позивачка без здійснення державної реєстрації договору оренди передала земельну ділянку відповідачеві

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Громадянка Ч. є власником земельних ділянок, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. В березні 2014 року між нею, як орендодавцем, та Приватним сільськогосподарським підприємством «Волинь», як орендарем, було укладено договір оренди землі, згідно якого громадянка передала одну із належних їй земельних ділянок в оренду, строком на п’ять років з виплатою орендної плати в розмірі 4% від нормативної грошової оцінки або, за згодою сторін, оплата буде проводитись в натуральній формі – 1500 кг зерна в розрахунок від вартості паю.

Вказаний договір оренди земельної ділянки був зареєстрований у встановленому законом порядку 30 травня 2016 року.

Спірні відносини між сторонами виникли з приводу договору оренди землі від 23 березня 2014 року, оскільки позивач розраховував, що відлік строку дії договору відбувається з моменту його підписання.

Представник звернулася до суду з позовом до ПСП «Волинь» та просила розірвати договір оренди земельної ділянки. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що договір оренди землі, який укладено на 5 років, при цьому, згідно п.43 вищезазначеного договору визначено, що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації, станом на момент звернення до суду 5 років з моменту підписання договору минули, а відповідач не бажає розривати договір по причині того, що з моменту реєстрації договору не пройшло 5 років.

Рішенням Рівненського районного суду від 25 травня 2020 року в задоволенні позову громадянки Ч. – відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, представник оскаржила його в апеляційному порядку.

У поданій апеляційній скарзі стверджувала, що спірний договір оренди підлягає розірванню у зв’язку з істотним порушенням відповідачем його умов. З наведених міркувань просила скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Державна реєстрація договору оренди земельної ділянки є обов’язковою відповідно до Закону та умов укладеного сторонами договору.

Момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії, сторони визначили та пов’язали саме з моментом державної реєстрації договору.

Передача земельних ділянок орендарю здійснюється в десятиденний термін після державної реєстрації цього договору за актом її приймання-передачі.

Однак, не зважаючи на відсутність державної реєстрації договору, 23 березня 2014 року між сторонами було підписано акт приймання-передачі земельної ділянки до договору оренди землі від 23 березня 2014 року.

Громадянка Ч., усвідомлюючи, що державна реєстрація договору оренди не здійснена, добровільно сприяла передачі земельної ділянки відповідачу.

У той же час, матеріали справи не містять доказів звернення позивача до орендаря щодо вчинення державної реєстрації договору, як і не містять доказів ухилення останнього від вчинення такої дії в період з 23 березня 2014 року до 30 травня 2016 року.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає істотних порушень умов договору з боку відповідача, а відтак підстав для розірвання спірного договору оренди земельної ділянки.

Так, суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишив без задоволення, а рішення районного суду – без змін.