Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору

Законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки, оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості, припиняється за фактом виконання основного зобов’язання перед фінансовою установою.

До Рівненського апеляційного суду надійшла апеляційна скарга представника банку на рішення місцевого суду, яким частково задоволено позов громадянки Л. про захист порушеного права споживача, визнання припиненим зобов’язання по кредитному договору, зобов’язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди. Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що незважаючи на виконання нею своїх зобов’язань за договором кредиту, з предмету іпотеки (квартири у Рівному), яким було забезпечено виконання цього договору, не було знято заборони на відчуження, чим порушено її права.

Згідно з рішенням суду першої інстанції, визнано припиненими основне та іпотечне зобов’язання позивачки, а також зобов’язано фінансову установу вчинити дії щодо припинення обтяження квартири забороною та іпотеки житлової квартири, що належить позивачці на праві власності, а також дії щодо внесення відповідних записів про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та зняття заборони на відчуження зазначеної житлової квартири. У решті позовних вимог суд відмовив.

В апеляційній скарзі представник банку наполягав на скасуванні рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, скасування його цій частині та ухваленні рішення про відмову в їх задоволенні.

Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення місцевого суду — без змін з наступних підстав.

Із матеріалів справи відомо, що у травні 2005 року між позивачкою та банком був укладений кредитний договір, за умовами якого вона отримала кошти в доларах США на придбання нерухомості за програмою «Житло в кредит». Цього ж дня між сторонами було укладено й іпотечний договір, яким забезпечено виконання кредитного зобов’язання іпотекодавця.

У зв’язку з порушенням позичальником зобов’язання, фінансова установа у 2015 році звернулася до суду з позовом про стягнення з позичальниці достроково всієї суми заборгованості. Цей позов місцевий суд задоволив у повному обсязі, рішення вступило в силу у квітні 2017 року.

У вересні 2017 року було видано виконавчий лист, на виконання якого боржниця Л. у березні наступного року сплатила необхідну суму. У зв’язку з цим постановою державного виконавця виконавче провадження про стягнення заборгованості закінчено у зв’язку з фактичним повним виконанням, припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення. 

У липні 2018 року банк звернувся до місцевого суду з позовом до громадянки Л., в якому просив стягнути на свою користь заборгованість за кредитним договором, укладеним у травні 2005 року, в розмірі понад 23 тисячі доларів США.

У грудні того ж року суд відмовив у задоволенні позову.

Як  безспірно встановлено судом, основне зобов’язання позивачка перед фінансовою установою з повернення кредитних коштів виконала в повному обсязі та у встановленому законом для примусового виконання судових рішень, а виконавче провадження закрите у зв’язку з повним виконанням рішення суду.

Також суд врахував, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних із припиненням іпотеки, оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконання основного зобов’язання.

Доводи апеляційної скарги про те, що зобов’язання громадянки Л. виконано не в повному обсязі, адже банк має право на нарахування індексу інфляції та трьох відсотків річних від простроченої суми в період з моменту набрання рішення законної сили — квітня 2018 року до фактичного виконання вказаного рішення — березня 2018 року, у відповідності до вимог статті 625 Цивільного кодексу України, апеляційним судом відхиляються.  

Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Матеріали справи не містять жодних доказів звернення фінансової установи з вимогою про сплату вказаних сум, апелянтом їх не надано і судом також не здобуто. Позов до суду, за результатами якого винесено рішення у грудні 2018 року про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з позивачки, будь-які інші вимоги до неї фінансовою установою не заявлялися. У зв’язку з цим зазначені банком суми у виписці про нарахування відсотків із травня 2015 року по березень 2018 року не є інфляційними витратами в контексті ч. 2 ст. 625 ЦК України.       

Аналізуючи встановлені обставини справи у сукупності із нормами закону, якими ті врегульовані, колегія суддів прийшла до переконання про обґрунтованість позовних вимог громадянки Л. про визнання зобов’язання перед банком припиненим і правомірне задоволення цих вимог місцевим судом шляхом признання таких зобов’язань припиненими та зобов’язання фінансової установи вчинити дії щодо припинення обтяження належної позивачці квартири.