Чоловік приховав від дружини договір дарування

Чоловік приховав від дружини договір дарування

Після розірвання шлюбу, дружина дізналася, що власник разом з її колишнім чоловіком уклали договір дарування спірного майна, а не договір його купівлі-продажу.

З 21 квітня 2009 року по 08 серпня 2019 року громадянка Олеся перебувала у шлюбі з Олександром, у якому народилося троє дітей. Станом на 2012 рік подружжя вирішило купити власне житло. Оскільки всієї суми на будинок в них не було, то з продавцем було узгоджено, що буде сплачено половину суми, а іншу частину коштів будуть сплачувати протягом року.

23.07.2013 року між громадянином В. та Олександром було укладено договір дарування, відповідно до якого В. подарував відповідачу житловий будинок з надвірними будівлями, земельну ділянку, загальною площею 0, 2037 га, що складається із земельної ділянки площею 0,1000 га, цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та земельної ділянки площею 0, 1037 га, цільовим призначенням – для ведення садівництва.

Згідно Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23.07.2013 року вбачається, що право власності на житловий будинок та право власності на земельні ділянки зареєстровано за Олександром, на підставі договору дарування.

28 січня 2020 року Олеся звернулася до суду із позовом до Олександра про визнання удаваними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, визнання житлового будинку та земельної ділянки спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що в порядку розрахунку за придбане житло сторони кожного місяця сплачували певну суму коштів. Сплату останньої суми коштів за будинок було здійснено ними у травні 2014 року. Після розірвання шлюбу їй стало відомо, що В. подарував спірне майно відповідачу, відповідно до договорів від 23.07.2013 року.

Рішенням Сарненського районного суду позов жінки було задоволено. Визнано удаваним договір дарування житлового будинку і договір дарування земельної ділянки та визнано їх договорами купівлі-продажу, укладеним між громадянином В. та Олександром. Визнано спільною сумісною власністю житловий будинок з добудовою до нього, з надвірними будівлями і спорудами та земельну ділянку. Виділено Олесі у власність 2/3 частини домоволодіння та земельної ділянки.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, Олександр оскаржив його в апеляційному порядку. У поданій апеляційній скарзі зазначає, що місцевим судом безпідставно не застосовано строки позовної давності, оскільки позивачу було відомо про договори дарування ще на момент їх укладення. Просив скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, апеляційний суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Удаваним є правочин, в частині обдарованих осіб, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Матеріалами справи підтверджуються обставини, які свідчать про факт удаваності укладеного правочину між громадянином В. та Олександром, який за своєю природою являється прихованим договором купівлі-продажу нерухомості між В. та подружжям.

Дані обставини не спростовані Олександром, як в ході розгляду справи місцевим судом так і під час її апеляційного провадження.

Тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про удаваність укладеного 23.07.2013 року між В. та Олександром договору дарування житлового будинку та договору дарування земельної ділянки.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набуті майна.

Дане нерухоме майно придбано внаслідок їх спільної праці, як сім’ї, як їх індивідуальних, так і спільних трудових зусиль, внаслідок яких було одержано доходи, які були використані ними для придбання майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.

Враховуючи, що відповідач не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, із врахуванням інтересів трьох дітей, які проживають з Олесею та перебувають на її утриманні, апеляційний суд вважає справедливим та правомірним висновок місцевого суду про відступлення від засади рівності часток спільного майна подружжя та виділення для Олесі 2/3 його частини.

Підстави для застосування строків позовної давності відсутні.

Відповідач, із заявою про застосування строків позовної давності до суду першої інстанції не звертався. Відзив до позовної заяви, на який він покликався, обґрунтувань та прохання про застосування таких строків – не містить. Крім того, сам факт, що Олесі було відомо про договори дарування ще під час їх укладання, не свідчить про усвідомлення нею порушення її права, оскільки спір між сторонами стосовно спільного майна подружжя виник після розірвання шлюбу в 2019 році, а тому строк позовної давності не пропущений.

Так, суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Олександра залишив без задоволення, а рішення районного суду — без змін.