Суд захистив право власності багатодітної жінки на частку у спільному майні подружжя

Матір чотирьох неповнолітніх дітей у суді довела, що проживала однією сім’єю з колишнім чоловіком без реєстрації шлюбу, тому за нею слід визнати право власності на ½ частину житлового будинку з надвірними будівлями в одному з сіл Володимиреччини, а також ½ земельної ділянки, на якій він розташований.

Торік у лютому до місцевого суду звернулася громадянка В. з позовом до колишнього чоловіка, в якому просила встановити факт, що має юридичне значення — факт проживання однією сім’єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з відповідачем із жовтня 2014 року по кінець вересня 2018 року, та визнати за нею право власності на половину житлового будинку з надвірними будівлями та 1/2 земельної ділянки, на якій він розташований.

Рішенням суду першої інстанції віл 13 листопада 2020 року позовні вимоги позивачки задоволено в повному обсязі.

З позицією місцевого суду не погодився відповідач, тому звернувся за допомогою до адвоката. Захисник оскаржила судове рішення в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі зазначається, що судом безпідставно не взято до уваги встановлену судовим рішенням від 17 жовтня 2014 року обставину, що «відносини сторони не підтримують впродовж тривалого часу». Те що сторони після розірвання шлюбу змушені були проживати в одному помешканні, викликана лише тим, що на їхньому спільному утриманні перебувало четверо неповнолітніх дітей. Відповідач повністю заперечував будь-яку участь позивача у будівництві спірного будинку, оскільки колишня дружина не має жодного відношення до будинку, окрім самого факту її реєстрації в ньому.

Просив скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, прийшов до висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Із матеріалів справи відомо, що громадяни В. та І. перебували у зареєстрованому шлюбі із 2007 по 2014 рік. Сторони є батьками чотирьох неповнолітніх дітей. Усі зареєстровані у спірному будинку, зведення якого було розпочато у 2012 році, а в експлуатацію здано в січні 2018 року.

Після розірвання шлюбу подружжя проживало однією сім’єю у спірному будинку до кінця вересня 2018 року. Вони мали спільний бюджет, спільно продовжували будівництво будинку та господарських будівель, були поєднані спільним побутом. Їхні шлюбні стосунки припинилися після вчинення відповідачем насильства в сім’ї, за що його було притягнуто до адміністративної відповідальності.

Відхиляючи апеляційну скаргу відповідача, Рівненський апеляційний суд виходив з того, що за приписами ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Відповідно до ст. 74 цього ж Кодексу, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не  перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 Сімейного кодексу України.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 Сімейного кодексу України, місцевий суд встановив факт проживання однією сім’єю громадян В. та І. без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Такі роз’яснення містяться в п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», де зазначено, що суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки.

Залишаючи спірне судове рішення без змін, колегія суддів погодилась із висновком місцевого суду, що наявні у матеріалах справи належні та допустимі докази, у своїй сукупності доводять ту обставину, що з жовтня 2014-го по вересень 2018 року сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу та спільно завершили будівництво житлового будинку з надвірними господарськими будівлями, спорудження якого було розпочато під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Встановивши, що спірний будинок є спільним майном подружжя сторін, місцевий суд дійшов правильного висновку про поділ між ними у рівних частках і земельної ділянки, на якій розташований будинок.

Така норма передбачена ч. 1 ст.120 Земельного кодексу України. У ній зазначено, що в разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовано ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Отже, підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає, оскільки ці доводи правильності зробленого судом першої інстанції висновку не спростовують.