Рівненський апеляційний суд захистив право позивачки на спільну сумісну власність

Мова йде про житловий будинок та надвірні будівлі в одному з сіл Рівненщини. Спірне будинковолодіння подружжя, яке 19 років проживає однією сім’єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу, зводили за власні кошти, ведуть спільне господарство та сплачують необхідні комунальні платежі. Позивачка у травні 2019 року дізналася про договір дарування житлового будинку, укладеного ще у 2005 році, тому й звернулася до місцевого суду з позовом про визнання правочину нікчемним.

Оскільки місцевий суд відмовив позивачці у задоволенні позову, мотивуючи своє рішення тим, що у ч. 1 ст.65 Сімейного кодексу України закріплено норму про презумпцію розпорядження правом сумісної власності за взаємною згодою та обґрунтоване відсутністю доказів на підтвердження придбання спірного будинку у спільну сумісну власність подружжя, тобто його було придбано та збудовано в період шлюбу, а також за сумісні кошти. Суд першої інстанції взяв до уваги, що з такими вимогами до суду у цій справі позивачка не зверталася, а тому оспорюваний договір дарування стосується будинковолодіння, яке було приватною власністю чоловіка позивачки, у зв’язку з чим дозволу від неї він не потребував, а отже, підстав для визнання його недійсним з цих мотивів немає.

Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, представник позивачки оскаржив його до Рівненського апеляційного суду. В апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове —  про задоволення позовних вимого його довірительки у повному обсязі.

Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку про її задоволення.

Із матеріалі справи відомо, що згідно з договором дарування, укладеним у 2005 році, відповідачка Д. отримала у дар від третьої особи, чоловіка позивачки, житловий будинок з надвірними будівлями.

На час вчинення договору дарування спірне будинковолодіння, що було предметом дарування, належало громадянинові П. на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Рішенням місцевого суду встановлено факт проживання громадянки С. із громадянином П. однією сім’єю без реєстрації шлюбу ще до будівництва спірного будинку.  

У чинному законодавстві визначено, що проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов’язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім’єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов’язків.

Відповідно до ст. 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. А згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги громадянки С. про визнання договору дарування житлового будинку недійним, суд апеляційної інстанції не погодився з мотивацією місцевого суду про те, що оспорюваний договір дарування стосується будинковолодіння, яке було приватною власністю громадянина П., а тому дозволу від позивачки на укладення цього договору він не потребував.

Колегія суддів вважає,  що недоведеність фінансової участі позивачки у придбанні спірного будинку не має правового значення, оскільки набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує, поки не спростована.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року (провадження № 6-843цс17).

Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі, і на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстроване на ім’я одного з подружжя.

Ухвалюючи таке рішення, Рівненський апеляційний суд взяв до уваги ту обставину, що позивачка належними і допустимими доказами підтвердила факт проживання однією сім’єю, а їхні шлюбні стосунки характеризуються наявністю у них взаємних прав та обов’язків, систематичного ведення ними спільного господарства, участь у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім’ї, тому для вчинення громадянином П. оскаржуваного договору дарування нерухомого майна була необхідна попередньо нотаріально посвідчена згода на його вчинення від позивачки. Оскільки дарувальник не надав письмової нотаріальної згоди громадянці С. як другого з подружжя на таке дарування спільного сумісного майна подружжя, цей договір був вчинений із порушенням вимог ч. 1, 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, а тому підлягає визнанню недійсним.