Суд захистив право позивача на користування і розпоряджання на власний розсуд своєю власністю

Рівненський апеляційний суд вирішив спір між позивачем та співмешканцем його нині покійної матері, якого та за життя приписала у спірному будинку.

Із матеріалів справи відомо, що громадянин Б. є власником житлового будинку в одному з сіл Дубенського району, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, у якому зазначено, що позивач є спадкоємцем майна громадянки Л.. Жінка померла у листопаді 2012 року.

Факт володіння майном підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

У матеріалах справи містяться довідки, видані виконавчим комітетом сільської ради, які підтверджують проживання відповідача у справі, громадянина О., у спірному будинку з моменту його реєстрації — з листопада 2009 року.

У вересні 2020 року громадянин Б. звернувся до суду із позовом до громадянина О., яким просив усунути йому перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом виселення відповідача зі спірного будинку без надання іншого житлового приміщення та зняття його з реєстрації за місцем проживання за вказаною адресою.

21 січня 2021 року Дубенський міськрайонний суд у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, громадянин Б. оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі позивач зазначив, що відповідач проживає у належному йому будинку без його згоди, договір найму не укладався, він не є і не був членом його родини, а також не був співмешканцем його матері. На вимогу про добровільне звільнення приміщення та зняття з реєстрації відповідач не зреагував. Така позиція відповідача, який поселив у його будинку невідому жінку, не дає можливості повною мірою користуватися та розпоряджатися належним йому житловим будинком, проживати у ньому зі своєю сім’єю, відчужити будинок. Жити з відповідачем в одному будинку він не бажає, оскільки громадянин О. чужа для нього людина, зловживає спиртними напоями, ремонт у будинку не здійснює.

Просив скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове — про задоволення його позовних вимог.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, апеляційний суд прийшов до висновку про її часткове задоволення.

Скасовуючи  рішення місцевого суду, ухваленого із принципу дотримання «справедливого балансу» між інтересами позивача, як теперішнього власника спірного будинку, та  відповідача, який протягом тривалого часу проживає в ньому, колегія суддів вважає, що право позивача на користування і розпоряджання на власний розсуд своєю власністю підлягає захисту.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінено судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим Рівненський апеляційний суд звернув увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.  

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не є членом сім’ї як попередньої власниці, так і теперішнього власника — громадянина Б., та не має жодного відношення  до їх родини. Тимчасове вселення відповідача до спірного будинку відбулося з дозволу нині покійної громадянки Л. з метою здійснення допомоги їй у господарстві. Факт перебування громадянина О. з громадянкою Л. у фактичних шлюбних відносинах не встановлений.

За життя громадянки Л. відповідач проживав 3 роки в будинку, а після її смерті проживає й дотепер, чим чинить перешкоди у користуванні будинком її спадкоємцю за заповітом — сину, який не може через це проживати у ньому разом зі своєю сім’єю.

Будучи працездатним, достеменно знаючи, що він користується чужим, не належним йому житлом, відповідач не вживав ніяких заходів щодо впорядкування правовідносин щодо свого проживання у спірному житлі.

Оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційності переслідування легітимної мети, колегія суддів вважає, що звернення позивача до суду за захистом порушеного законного  правовласника не є формальним та несе у собі легітимну мету, оскільки спірний житловий будинок громадянин Б. хоче використовувати для проживання своєї сім’ї, до складу якої відповідач не входить.

Враховуючи характер правовідносин, які виникли у сторін справи, колегія суддів прийшла до обґрунтованого переконання, що передбачене Конституцією України право кожного на житло не повинно забезпечуватися за рахунок обмеження інших фізичних осіб у Конституційному праві на володіння, користування і розпоряджання своєю власністю.

За таких обставин апеляційний суд вважає позовні вимоги громадянина Б. обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Вимога позивача про зняття відповідача з реєстрації є надлишково заявленою та не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до вимог ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця поживання здійснюється на підставі судового рішення про виселення, яке набрало законної сили.