Рівненський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду

Оскільки суд першої інстанції вирішив спір з порушенням правил юрисдикції, не взявши до уваги той факт, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі — військовою частиною та колишнім військовослужбовцем — є адміністративно-правовими, у зв’язку з чим справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, а не цивільного.

Із матеріалів справи відомо, що громадянин І., на той час військовослужбовець однієї з військових частин,  у вересні 2015 року керуючи автомобілем ЗІЛ 131, став винуватцем дорожньо-транспортної пригоди в місті Запоріжжі, в результаті якої два легкові автомобілі отримали механічні ушкодження. Про це є постанова Дубенського міськрайонного суду від 23 листопада 2015 року та додаткова постанова від 9 грудня цього ж року, згідно з якими громадянина О. визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП).

За результатами розгляду позовів потерпілих осіб, власників двох автомобілів, які потрапили в аварію з вини військовослужбовця, військова частина у 2018 році сплатила збитків на загальну суму понад 122 тисячі гривень. 

У грудні 2019 року військова частина звернулась до Дубенського міськрайонного суду з позовом до громадянина І. про стягнення збитків, завданих державі.

Рішенням місцевого суду від 1 лютого 2021 року позов задоволено, стягнуто на користь позивача з колишнього військовика 122 957 гривень.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що військова частина відшкодувала потерпілим у ДТП особам завдану шкоду, а тому позивач має право зворотної вимоги до відповідача, як до водія транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, в порядку регресу.

Не погодившись із таким судовим рішенням, відповідач оскаржив його до Рівненського апеляційного суду.

В апеляційній скарзі зазначив, що є учасником бойових дій та на момент скоєння дорожньо-транспортної пригоди виконував обов’язки військової служби та був лише водієм транспортного засобу, що належить військовій частині, а договір про повну матеріальну відповідальність між ним та позивачем  не укладався.

Просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове — про відмову у задоволенні позову.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

Спір між сторонами цієї справи виник з приводу проходження відповідачем військової служби за контрактом у військовій частині, під час якої громадянина І. визнано винним у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди.

Відносини між ним та позивачем щодо проходження військової служби врегульовані Законом України «Про військовий обов’язок та військову службу».

Цим Законом, положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами передбачено, що військова служба є публічною службою.

Таким чином, відповідач, будучи військовослужбовцем, що відноситься до публічної служби, завдав шкоду державі в особі військової частини, яка здійснила відшкодування шкоди внаслідок вчинення ним ДТП у період несення служби та виконання функцій військовослужбовця.

Відповідно до пункту 10 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, яке затверджено постановою Верховної Ради України № 243/95-ВР від 23 червня 1995 року, військовослужбовці і призвані на збори військовозобов’язані за шкоду, заподіяну недбалим виконанням ними службових обов’язків, несуть матеріальну відповідальність у розмірі заподіяної шкоди, але не більше місячного грошового забезпечення.

У випадку зобов’язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов’язків, перед судом обов’язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи.

З огляду на це, суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця в рамках цивільного процесу. Така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу вимог статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, якою охоплено питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.

Отже, цей спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такий, що пов'язаний з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення зі служби.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 15 березня 2021 року, у справі за аналогічних правовідносин № 379/756/19, провадження № 61-429св20, у якій колегія суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду, окрім іншого, враховує висновки Великої Палати Верховного Суду  у постановах: від 5 грудня 2018 року № 11-892апп18, від 12 грудня 2018 року № 14-481цс18 та 13 лютого 2019 року № 14-524цс18.

Враховуючи наведене, Рівненський апеляційний суд дійшов обґрунтованого переконання, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, у зв’язку з чим справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Суд першої інстанції уваги на вказане не звернув та вирішив спір з порушенням правил юрисдикції, а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню, а провадження у справі — закриттю.