Колишній голова Рівненської облдержадміністрації моральної шкоди на користь держустанови не сплачуватиме

Таке рішення ухвалила колегія суддів Рівненського апеляційного суду, скасувавши рішення місцевого суду, яким задоволено позов Рівненської обласної державної адміністрації (далі — РОДА) до колишнього очільника про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника.

Як з’ясував суд попередньої інстанції, Указом Президента України у квітні 2016 року відповідача призначено головою РОДА. Із 2014 року на посаді першого заступника у держустанові перебував П., якому у 2016 році було продовжено повноваження на цій посаді.

На підставі низки розпоряджень голови РОДА у 2017 році П. звільнено з посади першого заступника голови РОДА.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін Восьмим апеляційним адміністративним судом від 13 жовтня 2019 року, позов П. задоволено. Визнано протиправними і скасовано розпорядження голови Рівненської ОДА, у тому числі «Про застосування дисциплінарного стягнення до П.», поновлено П. на посаді та стягнуто з РОДА на користь чиновника понад 235 тисяч гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу з листопада 2017-го по квітень 2019 року.

Із матеріалів справи відомо, що відповідно до Указу Президента України відповідач М. у червні 2019 припинив виконувати повноваження голови РОДА.

Вважаючи, що М. порушив суб’єктивні права роботодавця через сплату на користь незаконно звільненого працівника грошових коштів, у серпні 2020 року до суду звернулася Рівненська ОДА з позовом до відповідача про відшкодування завданої шкоди.

Не погодившись із позицією суду першої інстанції, представник відповідача оскаржила його до Рівненського апеляційного суду, просила судове рішення скасувати та постановити нове — про відмову Рівненській ОДА у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд взяв до уваги ту обставину, що на момент пред’явлення позову Рівненської ОДА до М., відповідач припинив виконувати обов’язки голови Рівненської ОДА і з того ж дня не перебував у трудових відносинах із роботодавцем. Тобто жодного конфлікту інтересів між сторонами у справі, що виключало би можливість заявлення вимог до суду держустановою і свідчило би про необхідність застосування норми ч. 4 ст. 136 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), не існувало і не могло бути.

Постановляючи таке рішення, суд апеляційної інстанції врахував вимоги ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), якими передбачено, що при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Так, з постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 371/1165/16-ц вбачається, що за приписами ст. 237 КЗпП України на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, покладається обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації лише у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи. Відшкодування інших витрат законодавством України не передбачено.

Приходячи до переконання про задоволення апеляційної скарги, колегія суддів також взяла до уваги правову позицію, що висловлена у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №200/14798/15-ц, яка вказує, що тлумачення вимог ст.237 КЗпП України та   ст. 35 ЦПК України 2004 року (аналогічне положення міститься у ст. 53 ЦПК України в редакції 2017 року) з огляду на можливість покладення персональної відповідальності за незаконне застосування до працівника дисциплінарних стягнень на посадову особу, якою видано акт про застосування заходу стягнення, дає підстави для висновку про необхідність її залучення до участі у справі про визнання незаконними та скасування наказів про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності як третьої особи.

Апеляційний суд взяв до уваги ту обставину, що відповідач не брав участі у справах за позовом П. до Рівненської ОДА про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, тому судове рішення, ухвалене за наслідками розгляду справи, не має преюдиційного значення для вирішення цієї справи.

Відсутні у матеріалах справи й об’єктивні та переконливі докази про те, що відповідач завдав Рівненській ОДА матеріальну шкоду в розмірах, заявлених позивачем у розмірі понад 235 тисяч гривень. Не містять матеріали справи і розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зробленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 8 лютого 1995 року.

Саме неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права стало підставою для скасування Рівненським апеляційним судом оскаржуваного рішення та прийняття нової постанови про відмову Рівненській ОДА в задоволенні позову до М. про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника.