При розгляді справи місцевий суд вийшов за межі позовних вимог, тим самим порушивши норми процесуального права

Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Місцевим судом розглядалась позовна заява, в якій позивач просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт проживання однією сім’єю з відповідачем як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу та визнати за нею право власності на ½ частину житлового будинку.

В мотивувальній частині позивачка вказувала, що з 2014 року вони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. В 2015 році відповідач придбав у власність будинок, за час спільного проживання в якому позивачка вкладала власні кошти в ремонт та облаштування.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, та : встановив факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу; визнав спільним майном подружжя спірний житловий будинок; визнав за позивачем право власності на ½ частину житлового будинку.

Не погоджуючись з результатами розгляду представником відповідача було подано апеляційну скаргу. В обґрунтуванні зазначалось, що в частині встановлення факту проживання сторін однією сім’єю з рішенням він згоден. Заявник був не згоден із висновками суду про задоволення вимог в частині визнання спірної нерухомості спільним майном. Зазначив, що позивач не пред’являла вимог про визнання спільним майном подружжя спірного житлового будинку, що свідчить про вихід судом за межі позову, тому і просив скасувати в тій частині рішення місцевого суду.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, встановивши обставини справи, колегія суддів Рівненського апеляційного суду прийшла до наступних висновків.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із доведеності і обґрунтованості вимог позивача, оскільки сторони під час спірних правовідносин проживали однією сім'єю та вели спільний побут.

Оскільки з приводу спірного майна письмового договору між ними укладено не було,  тому відповідно до вимог сімейного законодавства вважається, що спірний житловий будинок належить їм на праві спільної сумісної власності. Презюмується, що спільне сумісне майно подружжя при його поділі підлягає поділу з розрахунку по ½ частці за кожним.

Однак з такими висновками апеляційний суд погодився частково.

Як убачається зі свідоцтва про вінчання, в  2014 році відповідач та позивач здійснили обряд вінчання, про що видано відповідне свідоцтво.

З'ясовано, що відповідач проживав за однією адресою з позивачем, що підтверджується актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї.

Судом також взято до уваги і те, що відповідно до показань свідка сторони проживали як подружжя, їздили в ротацію в зону бойових дій під час участі в ООС на Східній Україні, після чого повертались в сім'ю, вели домашнє господарство. Оточуючі сприймали їх як подружжя.

Частиною 2 ст. 74 Сімейного Кодексу України передбачено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до ст.ст. 69, 70 Сімейного Кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

З показань свідка вбачається, що з урахуванням подружніх відносин сторін нерухоме майно було надано сторонам для спільного користування.

Право приватної власності на житловий будинок відповідачем зареєстровано в 2016 році, тобто в період спільного проживання з позивачкою як подружжя.

Беручи до уваги наведені докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірний будинок придбаний сторонами за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а тому є спільним майном подружжя. А також, обґрунтовано визнав за позивачем право власності на ½ частину спірного майна.

В частині ж аргументів заявника про вихід судом за межі позовних вимог, то вбачаються порушення норм процесуального права, що призвели до вирішення вимоги, яка позивачем не пред'являлася. Ці обставини стосуються визнання судом першої інстанції спільним майном сторін спірного житлового будинку.

Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Тому колегія суддів Рівненського апеляційного суду приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції в частині визнання спільним майном позивача та відповідача спірного житлового будинку – скасовано, в решті залишено без змін.