Апеляційний суд не встановив порушених прав, за захистом яких жителька Рівненщини звернулася до суду

Тому залишив рішення місцевого суду про відмову позивачці у задоволенні позову до чоловіка, з яким перебуває в законному шлюбі, про поділ майна подружжя, без змін.

Із матеріалів справи відомо, що сторони із 1990 року перебувають у шлюбі.

Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно та Витягу про державну реєстрацію прав, відповідач є власником житлового будинку з надвірними будівлям в в одному з районів Рівненської області.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка обґрунтовувала свої вимоги про поділ майна подружжя тим, що вказане вище нерухоме майно було придбане в період шлюбу і є спільним сумісним майном подружжя, незважаючи на те, що право власності на нього зареєстроване одноособово за відповідачем.

Відповідно до ч.3 ст. 368 Цивільного кодексу України, майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Сторони визнають, що спірне будинковолодіння набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, із Витягу про державну реєстрацію прав, підставою набуття відповідачем права на спірне будинковолодіння зазначено свідоцтво про право на спадщину, а тому відповідно до ст. 57 Сімейного кодексу України (далі — СК України), особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Наведені обставини в сукупності із нормами закону, що їх регулюють, вказують на те, що спірне домоволодіння набуте відповідачем в порядку спадкування, і покликання апелянта на помилковість запису не можуть слугувати достатньою підставою для задоволення її вимог про скасування рішення суду першої інстанції, а спірне майно, згідно з положеннями ст. 57 СК України, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя.

Більше того, в судовому засіданні апеляційний суд встановив, що відповідач жодним чином не порушує права позивачки на володіння часткою у належному йому майні, адже остання проживає у цьому помешканні, користується ним, а відповідач, у свою чергу, заявлений позов визнає повністю та не заперечує проти його задоволення.

Таким чином, між сторонами відсутній спір з приводу вказаного у позові нерухомого майна.

Апелянт, крім того, підтвердила, що звернення із позовом до суду про поділ спільного майна подружжя зумовлене арештом, накладеним на майно відповідача, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.

З огляду на всі ці обставини, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами, та застосував правові норми, які підлягли застосуванню при вирішенні цього спору.

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційну скаргу позивачки відхилив, а рішення місцевого суду залишив без змін.