Рівненський апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції через відсутність у матеріалах справи доказової бази

Місцевий суд визнав винною 36-річну мешканку Рівненського району у вчиненні дрібного хуліганства (ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі — КУпАП), та наклав на неї адміністративне стягнення у вигляді штрафу. Жінка, не погодившись із таким судовим рішенням, оскаржила його до суду апеляційної інстанції.

Працівники поліції у травні цього року о 9-ій ранку виїхали на виклик до одного з сіл Рівненського району та склали адмінпроткол на місцеву мешканку за те, що вона порушувала громадський порядок і спокій громадян: шарпала за одяг односельчанина та пошкодила йому автомобіль.

Як і зазначалося вище, місцевий суд притягнув жінку до відповідальності. Не погодившись із такою позицією, вона звернулась із апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції, в якій просила скасувати оскаржувану постанову, а провадження у справі закрити.

Вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши учасників судового розгляду, апеляційний суд апеляційну скаргу задовольнив.

Скасовуючи постанову місцевого суду, апеляційний суд взяв до уваги всі обставини, які мають значення для прийняття справедливого рішення.

Так, у протоколі про адміністративне правопорушення належним чином не розкрита об’єктивна сторона інкримінованого апелянтці правопорушення, оскільки не розкрита ані суть правопорушення, ані вказані мотиви його вчинення, адже хуліганські дії характеризуються, насамперед, своєю умисною формою, змістом тих мотивів, котрими керувався винний, обстановкою, у якій вони відбувалися, тривалістю та викликаними наслідками.

Відсутні у матеріалах справи й письмові пояснення/покази осіб, які зазначені в протоколі як свідки правопорушення, а також інші докази, які б об’єктивно доводили вину мешканки Рівненського району у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 173 КУаАП.

Уся доказова база ґрунтується виключно на письмових поясненнях сторін, які фактично суперечать один одному та зводяться до взаємних обвинувачень у вчиненні неправомірних дій.

Також відсутні в матеріалах справи докази завдання колишньому чоловікові апелянтки матеріальної шкоди у зв’язку з пошкодженням автомобіля, а в конфлікті між сторонами вбачаються спірні правовідносини, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

За таких обставин, протокол про адміністративне правопорушення не можна визнати належним доказом у цій справі у розумінні статті 251 КУпАП, оскільки за своєю правовою природою він не є самостійним беззаперечним доказом, а обставини, викладені у ньому, повинні бути перевірені за допомогою інших доказів, які б підтверджували вину особи, що притягується до адміністративної відповідальності, і не викликали сумніви в суду.

Суд не має права самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушення, оскільки діючи в такий спосіб, суд неминуче перебиратиме на себе функції обвинувача, позбавляючись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи наведене, апеляційний суд прийшов до висновку, що вина мешканки Рівненського району належними та допустимими доказами не доведена, а обставини, зазначені у протоколі, не знайшли свого підтвердження.

Місцевий суд, приймаючи оскаржувану постанову, порушив принципи всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи, що й призвело до хибного висновку про винуватість апелянтки у вчиненні дрібного хуліганства.