Рівненський апеляційний суд відмовив освітянинові у задоволенні його позовних вимог

Позивач, оскаржуючи в судах першої та апеляційної інстанцій наказ навчального закладу, яким його відсторонено від роботи на час відсутності профілактичного щеплення від COVID-19, у поданому  позові наполягав ще й на стягненні з роботодавця середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди.

На перегляді у Рівненському апеляційному суді перебуває низка апеляційних скарг на рішення місцевих судів Рівненської області, якими позивачів за відмову від вакцинації гострої респіраторної хвороби COVID-19 відсторонено від виконання службових обов’язків.

Суд апеляційної інстанції під час перегляду таких спорів ухвалами провадження у справах зупинив до вирішення Великою Палатою Верховного Суду.

Зважаючи на правову позицію суду вищої інстанції у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) від 14 грудня 2022 року, апеляційний суд продовжив перегляд апеляційних скарг у цій категорії справ.

Отже, суду відомо, що позивач тривалий час обіймає посаду практичного психолога в одному з ліцеїв Рівненської області.

На початку листопада 2021 року, позивача, як і інших працівників освітньої установи, під підпис повідомили про те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236», наказу Міністерства охорони здоров’я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням», подати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров’я, а також про те, що у разі неподання жодного із перерахованих вище документів позивача буде відсторонено від роботи. У період відсторонення працівника заробітна плата не нараховуватиметься, період відсторонення не зараховуватиметься до страхового стажу, а також не враховуватиметься при визначенні строку нарахування відпустки, оплата тимчасової непрацездатності в цей період також не здійснюватиметься.

У визначений відповідачем строк позивач не надав ані документ про щеплення, ані медичного висновку про абсолютні протипоказання до вакцинації гострої респіраторної хвороби COVID-19. Натомість він звернувся із запереченнями на ім’я директора ліцею, в  яких висловив незгоду з необхідністю обов’язкової вакцинації.

Наказом відповідача позивача було відсторонено від роботи на час відсутності профілактичного щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

Практикуючий психолог відмовився ознайомлюватись із цим наказом та звернувся до суду з позовом до ліцею про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Оскільки суд першої інстанції відмовив позивачеві у задоволенні позовних вимог, він оскаржив це судове рішення до Рівненського апеляційного суду, наполягаючи на його скасуванні та задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В апеляційній скарзі позивач стверджував, що оскаржуваним наказом порушене його конституційне право на працю та з боку відповідача має місце зобов’язання до вчинення дій, які не визнані державою як обов’язкові.

Рівненський апеляційний суд відмовив позивачеві у задоволенні апеляційної скарги, а рішення місцевого суду залишив без змін.

Оцінюючи обставини справи в сукупності з нормами закону, що їх регулюють, та судовою практикою Верховного Суду у цій категорії справ, апеляційний суд прийшов до висновку, що на позивача, як працівника закладу освіти, покладено керівництвом ліцею обов’язок пройти щеплення на COVID-19 або ж надати до навчального закладу документальне підтвердження наявності у нього відповідних протипоказань до такої вакцинації.

Частина 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачає, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням, також проти інших інфекційних хвороб.
Наказом МОЗ від 4 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням. Видання цього наказу відповідає положенням ч. 2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і на час виникнення спірних правовідносин наказ не скасований та не визнаний протиправним.

Відповідно до Переліку на період дії карантину обов’язковій  вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу   і форми власності. 

У згаданому вище наказі Міністерства охорони України також зазначається, що вакцинування можуть не робити лише ті працівники закладів освіти, які мають відповідні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.

Докази наявності у позивача абсолютних протипоказань  до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 в матеріалах справи відсутні.

Крім того, чинним законодавством керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити контроль за проведенням обов’язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов’язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком.

Отже, покликання апелянта про те, що, з боку відповідача щодо нього мало місце спонукання до вакцинації, яка не передбачена законодавством України як обов’язкова, спростовується названими вище нормами.

У законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. Навіть якщо щеплення обов’язкове, законодавством не передбачено примусового щеплення. Тобто, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство, з огляду на положення згаданих вище нормативно-правових актів, дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Таке відсторонення не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам. На період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Рівненський апеляційний суд погодився із висновком місцевого суду про те, що відповідач, видавши оскаржуваний указ, застосував у порядку, передбаченому законом (ст. 43 Кодексу законів України про працю), відсторонення від роботи позивача, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідає вимогам п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236. У протилежному випадку бездіяльність роботодавця з відсторонення працівника мала б негативні наслідки для нього, оскільки ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності, а відтак у директора ліцею не було альтернативи дій при вирішенні питання про тимчасове відсторонення позивача від роботи.

Не знайшло підтвердження і покликання апелянта про дискримінацію з боку керівництва ліцею, оскільки весь педагогічний колектив був попереджений про наявність документа про вакцинацію або надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 вказано, що вимога про обов’язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров’я, а також здоров’я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об’єктивні підстави, тобто було виправданим. Обов’язковість щеплень є втручанням  у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано статтею 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Проте такі втручання цілком припустимі.

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов’язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому в цьому немає порушень. В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Апеляційний суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для скасування оскаржуваного наказу, яким позивача відсторонено від роботи на час відсутності профілактичного щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати. Зважаючи на те, що вимоги про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди є похідним від вимог про скасування оспорюваного наказу про відсторонення від роботи, котрий судом визнаний незаконним, відсутні підстави для задоволення цих позовних вимог.