Телефоністка «Укрзалізниці» категорично відмовилась від проходження профілактичного щеплення

Керівник структурного підрозділу відсторонив працівницю від роботи без збереження заробітної плати. Жінка пішла до місцевого суду.

У її позові до роботодавця йшлося про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки суд першої інстанції у задоволенні позову позивачці відмовив, вона оскаржила судове рішення до Рівненського апеляційного суду. З-поміж низки апеляційних доводів, увагу колегії суддів позивачка акцентувала на тому, що порушено її конституційне право на працю, а відповідач дискримінує її, зобов’язуючи робити щеплення, які не визнані державою обов’язковими і є експериментом, небезпечним для її здоров’я.  

Просила оскаржуване рішення скасувати та постановити нове — про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Рівненський апеляційний суд відмовив позивачці у задоволенні апеляційної скарги, вважаючи рішення суду попередньої інстанції законним та обґрунтованим, ухваленим із дотриманням норм процесуального і матеріального права.

Ми раніше зазначали, що на перегляді в суді апеляційної інстанції перебуває низка апеляційних скарг на аналогічні рішення місцевих судів.

Апеляційний суд своїми ухвалами зупиняв провадження, розгляд яких відновив після проголошення правового висновку Великої Палати Верховного Суду у такій категорії справ.

Суду відомо, що позивачка працює телефоністкою в структурному підрозділі «Укрзалізниці», постійно контактує з багатьма людьми, які перебувають з нею на зміні. Їй, як і решті працівників, наприкінці листопада 2021 року запропонували впродовж наступних двох тижнів надати документи, які б підтверджували наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або ж довідку про абсолютні протипоказання від щеплення. Працівники поставили підписи на листі-ознайомленні про обов’язкове профілактичне щеплення від COVID-19, ти самим підтвердивши обов’язок вчинити конкретну дію.

Оскільки позивачка жодного з запропонованих документів роботодавцеві не надала, він своїм наказом відсторонив її від роботи без збереження заробітної плати.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції взяв до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену колегією суддів у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17. Зокрема, у ній зазначається, що вимога про обов’язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров’я, а також здоров’я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об’єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року  у справі № 337/3087/17 (провадження № К9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20).

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об’єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Рівненський апеляційний суд погодився із висновком місцевого суду про те, що відповідач, видавши оскаржуваний наказ, застосував у порядку, передбаченому законом (ст. 46 Кодексу Законів про працю України), відсторонення від роботи позивачки, оскільки це прямо передбачено законодавством та відповідало вимогам п. 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних  заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби  COVID-19, спричиненої коронавірусом». У протилежному випадку бездіяльність роботодавця з відсторонення працівника мала б негативні наслідки для нього, оскільки ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, керівник може бути притягнений до адміністративної відповідальності, а тому у відповідача — начальника структурного підрозділу — не було альтернативи дій при вирішенні питання про тимчасове відсторонення позивачки від роботи.

У спорі, що переглядався, обов’язок вакцинації позивачки з подальшим її відстороненням у разі відсутності щеплення обмежив її право на працю. Однак позивачка не звільнена з роботи, а лиш тимчасово відсторонена з огляду на суспільні інтереси. Більше того, вона не позбавлена можливості обрати інші професію чи заняття, які не вимагають обов’язкової вакцинації.