Спір про поділ майна подружжя вирішився в Рівненському апеляційному суді

А Верховний Суд, погодившись із позицією колегії суддів суду апеляційної інстанції, залишив судове рішення без змін.

Восени 2019 року позивачка звернулася з позовом до колишнього чоловіка, шлюб із яким був укладений у 2000 році, про поділ спільного майна подружжя.

Пізніше позивачка збільшила позовні вимоги, та, окрім двох квартир, гаража, нежитлового приміщення у Рівному та двох іномарок просила поділити ще й земельну ділянку площею 0,20 га в одному з сіл неподалік обласного центру.

Заперечуючи проти позову, відповідач подав зустрічний позов до позивачки про визнання права спільної сумісної власності майна подружжя та визнання майна особистою приватною власністю. Відповідач підтвердив набуття у спільну сумісну власність майна, окрім гаража, вважаючи його придбаним за особисті кошти та просив суд визнати його особистою приватною власністю. Крім того, зазначив про третій автомобіль, який його колишня дружина відчужила без його згоди ще під час шлюбу, та просив визнати його спільною сумісною власністю, а також вимагав включити до спірного майна боргові зобов’язання подружжя в розмірі 200 000 доларів США, які підлягають поділу.

Пізніше відповідач також збільшив позовні вимоги, які суд першої інстанції задоволив частково. Визнав спільною сумісною власністю подружжя дві квартири, гараж, нежитлове приміщення та два транспортні засоби. Крім того, визнав спільним сумісним зобов’язанням подружжя борг за борговою розпискою.

Місцевий суд своїм рішенням виділив позивачці у право власності обидві квартири та гараж, а відповідачеві — боргові зобов’язання подружжя, нежитлове приміщення та дві іномарки.

У решті первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості вимог зустрічного позову, оскільки справедливим і співмірним поділом спірного майна та зобов’язань між сторонами з урахуванням неподільних окремих об’єктів права спільної сумісної власності подружжя є їх поділ шляхом виділу на користь позивачки двох квартир і гаража у Рівному, на користь відповідача — іншого спірного майна.

У задоволенні решти вимог місцевий суд позивачці відмовив, і з цим не погодився суд апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги, поданої її представником. В апеляційній скарзі йшлося про задоволення вимог первісного позову та відмову у вимогах зустрічного позову відповідача про визнання за позивачкою права власності на кошти, отримані від реалізації автомобіля та про визнання спільним сумісним зобов’язанням подружжя у розмірі 200 000 доларів США.

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ прийшов до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги позивачки та скасування рішення суду першої інстанції.

При вирішенні спорів, у яких чоловік і дружина не домовилися про порядок поділу майна, суд бере до уваги інтереси сторін, у тому числі дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Що стосується цього спору — то жодна зі сторін не виявила наміру на отримання грошової компенсації за частку у спірному майні, яке є неподільним відповідно до правил ч. 2 ст. 182  Цивільного кодексу України, і на попереднє внесення відповідної суми на депозитний рахунок суду, тому три- та однокімнатну квартири, гараж, нежитлове приміщення та дві іномарки апеляційний суд поділив між сторонами у рівних ідеальних частках, тобто по ½ частці кожному.

Щодо третього спірного автомобіля, 2007 року випуску, то суд попередньої інстанції дав обґрунтовану оцінку обставинам, які стосуються спору в цій частині. Іномарка дійсно придбана в період шлюбу у 2014 році, а відчужена позивачкою у 2019 році. Тобто презюмується, що при відчуженні спірного автомобіля позивач діяла зі згоди другого співвласника — відповідача у справі, який не оспорював у суді правомірність відчуження транспортного засобу, а просив у зустрічному позові лише визнати його об’єктом права спільної сумісної власності.

Правильно місцевий суд відмовив позивачці і в задоволенні вимог про поділ земельної ділянки, яка належить відповідачеві. Будь-які докази про її придбання відповідачем у шлюбі в матеріалах справи відсутні: немає ні державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, ні відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та інших державних реєстрах.

Тому ця земельна ділянка не підлягає поділу як об’єкт спільного сумісного майна подружжя.

Апеляційний суд не погодився з висновком суду попередньої інстанції і про передачу зобов’язань за борговою розпискою в рахунок поділу спірного майна подружжя виключно відповідачеві.

Із матеріалів справи відомо, що відповідач у 2007 році одержав у позику під відсотки від рідного брата 100 000 доларів США для фінансування будівництва квартир, проведення ремонтних робіт та їх облаштування.

До слова, кредитор у 2020 році звернувся з позовом до суду про стягнення з позичальника заборгованості за договором позики в розмірі 200 000 доларів США (100 000 доларів позики і ще стільки ж — процентів).

Місцевий суд визнав позику такою, що вчинена в інтересах сім’ї.

Між тим, сукупність таких фактів про те, що позичальником є близький родич відповідача, що це не дрібний побутовий правочин, договір позики нотаріально не посвідчений, а розписка не може бути належним і достовірним доказом у розумінні вимог ст.ст. 77,79 Цивільного процесуального кодексу України доводять, що такий засіб доказування є неприйнятним через його неоднозначність, сумнівність і спрямованість на уникнення відповідачем цивільно-правової відповідальності у спірних відносинах.

Отже, доводи відповідача про наявність солідарних боргових зобов’язань сторін, що виникли в інтересах сім’ї не є обґрунтованими і до уваги колегії суддів під час розгляду справи не бралися. Тому в цій частині вимог зустрічного позову апеляційний суд відповідачеві відмовив.

Решта вимог відповідача також не підлягали до задоволення, оскільки це виключається внаслідок вирішення апеляційним судом первісного позову.

Зауважимо, що відповідач постанову Рівненського апеляційного оскаржив в касаційному порядку до Верховного Суду, який рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим, прийнятим із правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.