Апеляційний суд відмовив Рівненській міській раді у задоволенні позову про виселення рівнянина з квартири

Позивач не довів, що ним, як органом місцевого самоврядування, було вжито достатніх заходів впливу на поведінку відповідача, серед яких — надання йому соціальної підтримки та цільової матеріальної допомоги.

Рівненський апеляційний суд залишив без змін рішення суду попередньої інстанції про відмову Рівненській міській раді у задоволенні позову до мешканця однієї з висоток на вулиці Набережній в Рівному про його виселення без надання іншого жилого приміщення.

Відхиляючи апеляційну скаргу органу самоврядування, суд апеляційної інстанції взяв до уваги обставини справи, а за основу при прийнятті рішення — норми національного та рекомендації міжнародного судочинства.

Суду відомо, що спірна квартира, у якій зареєстрований та проживає відповідач, належить до комунальної власності територіальної громади Рівного. До житла чоловік з родиною вселився ще 1982 році на підставі рішення виконкому Ровенської міської ради «Про дозвіл на обмін квартирами між громадянами» та відповідного ордера, переїхавши з Донецька. Натомість родина рівнян оселилася в трикімнатній квартирі відповідача.

Відповідач із 2016 року систематично притягувався до адміністративної відповідальності за складування у своїй квартирі побутового сміття та відходів, через що під’їздом розповсюджується неприємний запах та кишить шкідниками  (ст. 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення), чим порушував п. 4.1.6 Правил благоустрою м.Рівного. Суд стягував з нього штрафи, однак це не дало позитивних результатів і не поліпшило поведінку відповідача.

Звертаючись до суду з позовом до рівнянина про виселення, позивач покликався на положення статті 116 Житлового кодексу України, однак не навів підстав для застосування такого крайнього заходу втручання у право відповідача на житло як виселення.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював свою позицію щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Вирішуючи питання «про необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів із житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна  необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

У справі, що переглянув апеляційний суд, позивач не довів, що він, як орган місцевого самоврядування, вжив достатніх заходів впливу на поведінку відповідача, наприклад, шляхом надання йому соціальної підтримки та цільової матеріальної допомоги.

Більше того, застосування в умовах воєнного стану найбільш крайньої форми втручання у право на повагу до житла — виселення без надання іншого житлового приміщення, на думку апеляційного суду, не буде пропорційним досягнення легітимної мети.