Якою повинна бути комунікація при розгляді справ про воєнні злочини?

Чи є різниця між статусами затриманої особи у випадку міжнародного збройного конфлікту і неміжнародного, між термінами «звільнення» та «репатріація», який статус військовополонених, порядок їх звільнення та репатріація, а також інтернування цивільних. Про все це представники комунікаційних команд судів обговорили під час менторської закритої  онлайнової зустрічі, організованої Громадською організацією «Вектор прав людини».

Віталія Лебідь, магістр з міжнародного права,  адвокат, юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, викладачка кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України, юристка Європейського суду з прав відповіла на ці та інші запитання учасників заходу.

Так, спікерка розповіла, що до числа осіб, чия свобода обмежується у зв’язку з конфліктом є військовополонені, цивільні інтерновані особи та затримані в контексті неміжнародного збройного конфлікту.

Фахівчиня у галузі міжнародного права зауважила, що стандарти поводження та умови утримання різних категорій осіб суттєво не відрізняються, оскільки спрямовані на захист людської гідності особи, чия свобода обмежена, та на забезпечення мінімальних умов, які б відповідали загальній вимозі гуманного поводження із затриманими.

Доповідачка додала, що військовополоненими і інтернованими цивільними особами є особи, чия свобода обмежена державою-стороною у міжнародному конфлікті з причин безпеки утримуючої держави.  Інтернування цивільних осіб і військовополонених не є покаранням, а є лише заходом безпеки сторони у міжнародному збройному конфлікті: такі особи не є затриманими або засудженими в розумінні кримінального процесу за національним законодавством.

У контексті обмеження свободи у зв’язку зі збройним конфліктом індивідуальний статус особи за міжнародним гуманітарним правом визначає правову основу утримання, режим, що застосовується до інтернування, включаючи стандарти поводження, умови утримання, судові гарантії та процедурні права, умови, за яких відбувається звільнення та правову основу для відвідувань Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ).

Віталія Лебідь також увагу слухачів зосередила на Третій конвенції, яка захищає не лише «захоплених» військовополонених, а й тих, хто потрапив під владу супротивника іншими способами, наприклад, у результаті здачі чи масової капітуляції. Держава, що тримає в полоні, здійснює певний рівень фізичного контролю або обмеження над особою. Термін «супротивник» означає ворожу державу, а саме державу-супротивника під час міжнародного збройного конфлікту, що виникає між двома або більше Високими Договірними Сторонами.

— Мене часто запитують, за яких умов особа втрачає статус військовополоненого, — продовжила спікерка. —  За умов невиконання критеріїв, висунутих Женевською конвенцією  від 12 серпня 1949 р. про поводження з військовополоненими, до комбатантів. Коли особа без належних на те підстав не розрізняє себе з цивільним населенням, вона втрачає захист, який надає статус комбатанта, і, як наслідок, не має права й на статус військовополоненого. Водночас якщо особа не має права на отримання статусу військовополоненого, то вона користується захистом (нехай й обмеженим), який гарантується для цивільних осіб за Женевською конвенцією (далі — ЖК) IV, статтею 3, спільною для всіх Женевських конвенцій, статтею 75 ДП І та звичаєвим міжнародним гуманітарним правом.

«Для сприяння посиленню захисту цивільного населення від наслідків воєнних дій, комбатанти зобов’язані відрізняти себе від цивільного населення в той час, коли вони беруть участь у нападі або у воєнній операції, що є підготовкою до нападу. Однак у зв'язку з тим, що під час збройних конфліктів бувають такі ситуації, коли через характер воєнних дій озброєний комбатант не може відрізнити себе від цивільного населення, він зберігає свій статус комбатанта за умови, що в таких ситуаціях відкрито носить свою зброю: під час кожного воєнного зіткнення і в той час, коли він перебуває на виду в противника в ході розгортання в бойові порядки, що передують початку нападу, у якому він повинен взяти участь».

Комбатанти, захоплені під час шпигунства, не мають права на статус військовополонених,  Комбатанти, які займаються шпигунством, одягнені у цивільний одяг або форму супротивника, (але не відносяться комбатанти, які збирають інформацію, одягнені у власну форму) не мають права на статус військовополонених. Однак саме по собі шпигунство під час збройного конфлікту не є незаконним згідно з міжнародним правом. Воно визначається як «збирання або спроба зібрати інформацію на території, що контролюється супротивником, шляхом дій, здійснюваних під фальшивими приводами або навмисно таємним чином».

Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого. Найманець — це будь-яка особа, яка спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті; фактично бере безпосередню участь у воєнних діях; бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно було обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони; не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті; не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті; не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Міжнародне гуманітарне право встановлює правила поводження та умови утримання військовополонених. Також МГП регулює питання відносин із владою утримуючої держави (вимоги, скарги, представники, дисциплінарні та судові заходи) та зобов’язує надавати судові гарантії в разі судового переслідування. МГП детально регулює основні параметри умов, в яких мають утримуватися військовополонені, а також вимоги щодо забезпечення фізичних та психологічних потреб осіб, які підлягають інтернуванню, зокрема:  забороняється утримання в ізоляції (тюремних камерах); забороняється розташування табору в зоні бойових дій та інших небезпечних місцях; регулювання питань праці, фінансової винагороди, дозвілля, релігійних потреб; надання медичної допомоги, забезпечення санітарно-гігієнічних потреб; інші вимоги щодо харчування, приміщень, в яких особи утримуються, тощо.

Отже, чи є різниця між термінами «звільнення» та «репатріація»?

У статті 118 Женевської конвенції зазначається, військовополонених звільняють і репатріюють без зволікання після припинення активних бойових дій. За відсутності положень з цього питання у будь-якій угоді, укладеній між сторонами конфлікту для припинення бойових дій, або за відсутності такої угоди кожна з держав, що тримають у полоні, самостійно складає та без зволікання виконує план репатріації.

Звільнення — це закінчення інтернування особи та відповідного повернення її свободи.  Після звільнення особа може залишити межі географічно обмеженої території. Закінчення полону військовополоненого та як необхідну передумову для репатріації полоненого.

Репатріація — повернення осіб до місця їх походження, громадянства чи проживання. У більшості випадків це буде держава громадянства полонених. Однак у випадках, коли особи воювали від імені або іншим чином належали до збройних сил держави, яка не є державою їхнього громадянства, походження або проживання, це держава, до якої вони належать.

Звільнення і репатріація мають реалізовуватися одночасно або послідовно. Держава, що тримає в полоні, повинна вчинити обидві дії: закінчити інтернування військовополонених і повернути їх державі, до якої вони належали, перш ніж потрапити до її рук. Якщо держава, що тримає в полоні, просто звільняє полонених, зобов’язання за статтею 118 ЖК не виконується. Держава, що тримає в полоні, несе відповідальність за надання допомоги полоненим у поверненні до держави, до якої вони належать. Це включає, зокрема, оснащення їх необхідними засобами для того щоб дістатися до такої держави, організацію перевезення та надання засобів до існування на час подорожі, як це передбачено у статті 119 ЖК. Зобов’язання щодо звільнення і репатріації є одностороннім та існує незалежно для кожної сторони, що тримає військовополонених. Це означає, що держава, що тримає в полоні, повинна здійснити звільнення і репатріацію відповідно до статей 118 і 119 ЖК, навіть якщо інша сторона зі свого боку не вжила таких самих заходів.