Справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні переглядаються судами цивільної юрисдикції

Місцевий суд помилково відмовив заявникові у відкритті провадження у цивільній справі про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні, мотивувавши свою ухвалу тим, що така категорія справ розглядається в порядку адміністративного судочинства.

З такою позицією суду попередньої інстанції на зміг погодитися Рівненський апеляційний суд, тому задовольнив апеляційну скаргу заявника про скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Суду відомо, що заявник за станом здоров’я був безробітним і брат фактично утримував його й продовжував це робити після мобілізації до війська.

Після сповіщення про те, що брат-солдат заявника зник безвісти під час виконання бойового завдання, з’явилася необхідність встановлення факту перебування на утриманні брата, що породжує для нього юридичні наслідки. Від встановлення такого факту залежить виникнення особистих майнових прав, що має юридичне значення, від цього залежать права заявника на утримання грошового забезпечення, як це передбачається п.7 Постанови КМУ від 30.11.2016 року № 884 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення сім’ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх».

Скасовуючи оскаржувану ухвалу та направляючи справу про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні до суду першої інстанції для продовження розгляду в іншому складі суду, Рівненський апеляційний суд врахував норми національного законодавства та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), учасницею якої є Україна.

Так, статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) визначені справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів.

У ч. 7 цієї статті регламентовано, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб’єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.

Тому колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржувана ухвала місцевого суду прийнята з порушенням норм процесуального права і безпідставно мотивована тим, що вимоги заявника про встановлення факту перебування його на утриманні брата, який зник безвісти під час виконання бойового завдання, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Зазначене вище відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлена ним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23). У ній зазначається, що неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов’язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб’єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.

Відповідно до статті 6 Конвенції судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту перебування фізичної особи на утриманні, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 ЦПК України та п. 5 ч.1 ст. 315 цього Кодексу.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступ до суду (рішення ЄСПЛ у справах «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року; «Беллет проти Франції» від 04 грудня 1995 року).

Постанова Рівненського апеляційного суду від 28 березня 2024 року у справі № 568/1852/23 (провадження № 22-ц/4815/407/24).