Рівненський апеляційний суд відмовив Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції у задоволенні позову

Орган юстиції позивався в інтересах українки, яка проживає в Королівстві Данія, до її колишнього чоловіка про забезпечення повернення їх малолітнього сина з України до цієї скандинавської держави. Рівненський апеляційний суд став на бік батька дитини, яка вважає Україну постійним місцем проживання.

Суд апеляційної інстанції переглянув апеляційну скаргу відповідача, подану на рішення місцевого суду, яким задоволено позов Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), поданий в інтересах українки до її колишнього чоловіка про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Данія. Апелянт просив скасувати оскаржуване рішення та відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції задоволив апеляційні вимоги відповідача у справі з наступних підстав.

Із матеріалів справи відомо, що після розірвання шлюбу місце проживання дитини в судовому порядку не визначалося, за взаємною згодою сторін дитина проживала разом із матір’ю в Рівному.

На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну мати з сином виїхали спершу до Польщі, а згодом — до Королівства Данія. Відповідач відвідував сина за кордоном, а в травні 2023 року вони обоє повернулися до України.  

Жінка звернулася до Сімейного суду Данії матері, рішенням якого їй призначено тимчасову одноосібну опіку над дитиною у зв’язку з тим, що батько здійснює незаконне утримання дитини в Україні.

Маючи рішення данського суду, жінка звернулася із заявою до Міністерства юстиції України як центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Міністерство соціального захисту, житлових питань та людей похилого віку Королівства Данія про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання в Королівстві Данія.

Відмовляючи органу юстиції у задоволенні позову, Рівненський апеляційний суд взяв за основу норми вітчизняного і міжнародного законодавства при вирішенні таких спорів.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством цієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулася зміна місця проживання дитини.

Вказане вище відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлена ним у постанові від  17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19.

Як вбачається із обставин справи, Королівство Данія не було місцем постійного проживання хлопця, оскільки він з мамою почав проживати там з березня 2022 року на підставі посвідок на тимчасове проживання.

За цей час у дитини не сформувалися сталі соціальні зв’язки в іноземній державі, вона не набула нового звичного для себе та постійного місця проживання, а висновок фахівця за результатами психодіагностичного обстеження на звернення відповідача вказує на травматичний досвід проживання дитини з матір’ю. Тому зміна місця проживання призведе до ретравматизації, погіршить емоційний розвиток дитини або почуття власної гідності та психологічної цілісності, сформує депресивні стани, розлади соціальної адаптації, труднощі у стосунках з оточуючими.

Більше того, неповнолітній вважає Україну місцем постійного проживання, де за ним здійснюється медичний догляд, що підтверджується відповідними довідками, він має друзів, відвідує заняття з тенісу і має сталі соціальні зв’язки.

Під час проживання в Данії дитина продовжувала дистанційно навчатися в українському ліцеї, а після повернення до України — здобувати знання в приватному закладі середньої освіти.

Приймаючи рішення на користь апелянта, суд апеляційної інстанції врахував думку неповнолітнього, який заперечував проти його повернення до Королівства Данії.

Місцевий суд безпідставно, на думку апеляційного суду, відхилив заперечення дитини проти повернення, покликаючись на те, що безпекова ситуація в державі у зв’язку з воєнними діями складна, і його виїзд з України відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, адже бойові дії ні в Рівному, ні в Рівненській області не велися і не ведуться.

На підставі поданих сторонами доказів, Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку, що повернення дитини до Данії, де вона мала тимчасове місце проживання з матір’ю, за умови категоричного її заперечення проти повернення, нанесе більшої шкоди інтересам, моральному та фізичному розвиткові, ніж залишення за постійним місцем проживання в Україні, де дитині забезпечені всі необхідні умови, вона має доброзичливі стосунки з батьком, і це підтверджується висновком органу опіки та піклування, який вважає недоцільним повернення малолітнього хлопця в Данію.

З часу переміщення дитини до часу розгляду справи судом пройшло більше року та вона прижилася в цьому середовищі, що також врахував апеляційний суд.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 22 серпня 2024 року у справі № 759/24278/23 (провадження № 22-ц/4815/1018/23).