Суд апеляційної інстанції скасував обидві постанови місцевого суду про притягнення мешканки Рівненського району до адмінвідповідальності

В обох випадках у матеріалах справ, окрім протоколів, складених за ч.1 ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення (невиконання обов’язків щодо виховання дітей) та ч.1 ст. 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства), відсутні інші докази, які б підтвердили винуватість 40-річної матері неповнолітньої дитини в інкримінованих їй правоохоронними органами правопорушеннях. Більше того, другий протокол працівник поліції склав без особи, притягнутої до адмінвідповідальності, чим порушив вимоги чинного законодавства.

Рівненський апеляційний суд переглянув дві апеляційні скарги, подані на постанови суду першої інстанції, якими мешканку Рівненщини притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання обов’язків щодо виховання дитини та застосовано до неї адміністративне стягнення у вигляді попередження, а також за вчинення домашнього насильства й накладено на порушницю штраф у розмірі 170 гривень.

Жінка, не погодившись із такою позицією суду, оскаржила судові рішення в апеляційному порядку та зауважила, що вина в інкримінованих їй правопорушеннях не доведена, тому просила скасувати постанови у зв’язку із відсутністю в її діях події і складу адміністративного правопорушення.

Рівненський апеляційний суд, вивчивши матеріали обох справ, прийшов до висновку про задоволення апеляційних скарг та скасування постанов суду попередньої інстанції через відсутність допустимих доказів: пояснень потерпілої, свідків, висновків експертів, речових доказів, показань технічних приладів та засобів, інших документів, які б підтвердили вину особи, яку безпідставно притягнуто до адміністративної відповідальності.

Апеляційний суд вкотре наголошує, що адміністративний протокол не може бути визнаний належним доказом в розумінні статті 251 КУпАП, а обставини, викладені в ньому, повинні бути перевірені за допомогою інших доказів, котрі б підтверджували вину особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, і не викликали сумніви суду.

Таких доказів матеріали справ не містять.

Доказова база у першій справі ґрунтується лише на письмових поясненнях апелянтки, яка в суді їх заперечила, та не підтверджені жодними іншими доказами. Більше того — обидва адміністративні протоколи не розкривають належним чином суть інкримінованих правопорушень, оскільки в них не зазначено обставин негативної поведінки дитини, яка є наслідком неналежного виховання її матері, чи якими саме діями було психологічне насильство відносно дитини та яка саме шкода їй була завдана такими діями.

Також відомо, що працівник поліції склав адміністративний протокол про вчинення домашнього насильства без присутності апелянтки, хоча чинне законодавство прямо вказує на обов’язковість присутності адмінправопорушника при складанні протоколу у справах за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.

Крім того, відповідно до вимог ст.ст. 259, 260 КУпАП, в разі неможливості скласти протокол на місці вчинення правопорушення, якщо складання протоколу є обов’язковим, порушника може бути доставлено в поліцію, а також допускається адміністративне затримання особи з метою складання відповідного протоколу.

Національні суди не мають права самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушень. Однак апеляційні суди наділені правом скасовувати незаконні рішення судів попередніх інстанцій, якими осіб безпідставно притягнуто до адміністративної відповідальності.

З огляду на зазначені вищі обставини, Рівненський апеляційний суд в обох випадках провадження у справах відносно апелянтки закрив на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 та ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.