Верховний Суд залишив без змін оскаржуване засудженим судове рішення Рівненського апеляційного суду

Мова йде про ухвалу суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін вирок місцевого суду щодо начальника комунального автотранспортного підприємства м. Рівного, згідно з яким його визнано винуватим у вчиненні службової недбалості та призначено узгоджене покарання за ч.1 ст. 367 Кримінального кодексу України у виді обмеження волі на строк 1 рік 6 місяців. На підставі ст. 75 КК Україну засудженого  було звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік, з покладенням обов’язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.

Вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 16 лютого 2022 року у кримінальному провадженні затверджено угоду про визнання винуватості, укладену за участю захисника між прокурором та обвинуваченим.

Начальника комунального автотранспортного підприємства м. Рівного визнано винуватим та призначено узгоджене покарання за ч.1 ст. 367 КК України у виді обмеження волі на строк 1 рік 6 місяців.

На підставі ст. 75 КК України засудженого звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік, з покладенням обов’язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.

Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 11 березня 2024 року зазначений вирок місцевого суду залишено без змін.

Суди попередніх інстанцій встановили, що засуджений, обіймаючи посаду начальника комунального автотранспортного підприємства 1728 (далі у тексті - КАТП 1728) та під час укладення з ФОП  договорів купівлі-продажу вантажного автомобіля та кузова вантажного автомобіля не організував та не забезпечив вивчення цінової пропозиції товару на предмет відповідності принципу максимальної економії та ефективності, не організував та не забезпечив перевірку ринкової вартості товару, внаслідок чого було придбано товари за завищеними цінами та завдано істотної шкоди на загальну суму 227 549,92 грн.

Засуджений оскаржив ухвалу Рівненського апеляційного суду до Верховного Суду.

У касаційній скарзі стверджував про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, у зв’язку з чим просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити кримінальне провадження.

Звернув увагу на те, що укладена з прокурором угода про визнання винуватості не відповідала його внутрішній волі та, що на момент її укладення він не розумів наслідків укладення такої, зокрема, суд першої інстанції не роз’яснив йому, що на підставі цього вироку з нього будуть стягуватися збитки на загальну суму 227 549,92 грн. Зазначає, що апеляційний суд неправомірно не взяв до уваги подані ним зміни та доповнення до апеляційної скарги, в яких він вказував про наявність підстав для закриття провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі у тексті — КПК України) у зв’язку з тим, що після повідомлення про підозру закінчився строк досудового розслідування. Стверджує, що у цьому кримінальному провадженні має місце штучне створення доказів щодо складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України, що призвело до незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності.

Касаційну скаргу засудженого підтримав його захисник та просив її задовольнити, натомість прокурор заперечила вимоги касаційної скарги та просила відмовити у її задоволенні.

Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, учасників судового провадження, перевірив матеріали кримінального провадження, наведені в касаційній скарзі доводи та дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 394 КПК України вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами четвертою, шостою, сьомою статті 474 цього Кодексу, в тому числі не роз’яснення йому наслідків укладення угоди.

Отже, положеннями вказаної норми кримінального процесуального закону встановлено виключний перелік підстав для оскарження вироку суду, яким затверджено угоду про визнання винуватості, обмежено коло суб’єктів, які можуть звернутися з апеляційною скаргою на такий вирок, та підстав для такого оскарження.

Як вбачається з матеріалів цього кримінального провадження, начальник КАТП  1728 оскаржив вирок суду першої інстанції, яким затверджено укладену між ним та прокурором угоду про визнання винуватості, з підстав недотримання місцевим судом вимог частин 4, 6, 7 ст. 474 КПК України.

Зокрема, зазначеними частинами ст. 474 КПК України передбачено, що перед затвердженням рішення про затвердження угоди про визнання винуватості суд під час судового засідання повинен з’ясувати в обвинуваченого чи цілком він розуміє обсяг своїх прав в межах такого судового провадження; наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодексу; характер кожного обвинувачення, щодо якого він визнає себе винуватим; вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього у разі затвердження угоди судом (ч. 4); зобов’язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді (ч. 6); перевірити угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону (ч. 7).

За наслідками апеляційного перегляду вироку місцевого суду апеляційний суд дійшов висновку про відсутність порушень судом першої інстанції вимог частин 4, 6, 7 ст. 474 КПК та відмовив у задоволенні апеляційної скарги засудженого.

З такими висновками погодилася і колегія суддів суду касаційної інстанції з огляду на наступне.

Згідно з матеріалами розглядуваної справи підозрюваний самостійно ініціював та звернувся до прокурора з клопотанням про укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні. У подальшому така була укладена і в ній містилися всі істотні умови для її укладення, у тому числі вид та розмір покарання.

У судовому засіданні, в якому були присутніми прокурор, обвинувачений і його захисник, суд першої інстанції затвердив указану угоду про визнання винуватості та призначив службовій особі покарання, узгоджене сторонами угоди.

При цьому як під час укладення угоди про визнання винуватості, так і під час її затвердження судом першої інстанції інтереси засудженого представляв захисник за його вибором, який забезпечував надання йому правової допомоги впродовж погодження умов угоди та в ході її судового розгляду.

Згідно з журналом судового засідання місцевий суд переконався, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Суд уточнював в обвинуваченого, чи він ознайомлений з умовами угоди та чи згідний він з визначеним покаранням, на що він надав ствердну відповідь.

З огляду на викладене, Верховний Суд не виявив порушень вимог частин 4, 6, 7 ст. 474 КПК України під час затвердження угоди про визнання винуватості за пред’явленим обвинуваченням.

Твердження засудженого про те, що суд першої інстанції не роз’яснив йому, що на підставі вироку на підставі угоди з нього буде стягуватися шкода суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив.

Перш за все Суд зазначає, що пред’явлене засудженому обвинувачення містило інформацію про розмір заподіяної ним шкоди, адже обов’язковою ознакою інкримінованого останньому кримінального правопорушення є заподіяння істотної шкоди.

Подальше звернення прокурора з позовом про стягнення шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, в інтересах держави після затвердження судом угоди про визнання винуватості не є порушенням КПК України, оскільки визначені цим Кодексом умови угоди про визнання винуватості не обмежують стягнення шкоди на підставах, визначених відповідними нормами Цивільного кодексу України, зокрема ст. 1166 ЦК України.

Звернення прокурора з позовом після затвердження судом угоди про визнання винуватості у розумінні ч. 4 ст. 474 КПК не є наслідком її укладення та затвердження, а реалізацією прокурором своїх повноважень в інтересах держави в порядку певного судочинства, яке гарантоване чинним законодавством.

Крім того, зі змісту обвинувального акта вбачається, що конкретний розмір завданої внаслідок протиправних дій начальника КАТП шкоди в сумі 227 549,92 грн був встановлений під час досудового розслідування і засудженому такий розмір був відомий, заперечень щодо нього під час укладення ініційованої угоди про визнання винуватості він не висловлював.

З урахуванням встановлених п. 1 ч. 4 ст. 394 КПК України особливостей апеляційного оскарження вироку на підставі угоди про визнання винуватості, зокрема, виключний перелік підстав для перегляду такого вироку в апеляційному порядку, колегія суддів Верховного Суду відхилила доводи про наявність підстав для закриття кримінального провадження, а також про штучне створення доказів щодо складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України, про які було вказано у змінах та доповненнях до апеляційної скарги.

Таким чином, за результатами касаційного розгляду колегією суддів не встановлено істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, як про це вказує засуджений у касаційній скарзі.

З огляду на зазначені вище обставини, Верховний Суд вирок місцевого суду та ухвалу Рівненського апеляційного суду щодо начальника комунального автотранспортного підприємства 1728 залишив без зміни, а касаційну скаргу засудженого — без задоволення.