Апеляційний суд відмовив позивачеві у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з ним

Оскільки суд з’ясував, що до подання позову позивач і відповідачка досягли згоди щодо проживання дитини з батьком. А за відсутності між сторонами відповідного спору суд позбавлений можливості вирішувати такі питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав.

Позивач оскаржив до Рівненського апеляційного суду рішення місцевого суду, яким його позов до колишньої дружини задоволено частково: стягнуто з відповідачки на його користь аліменти на утримання неповнолітньої дитини, в розмірі ¼ частки від усіх видів заробітку (доходів) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення повноліття, однак відмовив у задоволенні позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини з батьком.

Апелянт просив скасувати оскаржуване рішення в цій частині й ухвалити нове, яким визначити місце проживання дитини з ним.

Колегія суддів відмовила у задоволенні апеляційної скарги, оскільки вважає оскаржуване позивачем рішення суду попередньої інстанції постановленим з дотриманням норм чинного законодавства і з врахуванням висновків щодо  застосування відповідних норм права до спірних правовідносин, викладених в постановах Верховного Суду.

Із матеріалів справи відомо, що після розірвання шлюбу між сторонами була усна домовленість, що діти проживатимуть з матір’ю.

Пізніше малолітній син виявив бажання жити з батьком, що й стало підставою для звернення до суду з позовом до колишньої дружини про стягнення з неї аліментів і визначення місця проживання дитини з ним.

У висновку Органу опіки та піклування міської ради зазначено, що доцільним є місце проживання для малолітньої дитини з батьком.

У ч.ч. 1, 2 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі у тексті — ЦПК України) закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового розгляду зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне законодавство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Порушення права пов’язане з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди що того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

З матеріалів справи відомо, що ще до подання позову позивач і відповідачка досягли згоди щодо проживання дитини з батьком.

За відсутності між сторонами відповідного спору суд позбавлений можливості вирішувати такі питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.

За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову батька дитини про визначення місця її проживання з ним, оскільки позивач не довів, що його права порушені. А відповідно до вимог ч.1 ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідачка не вчиняла.

Апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосував правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні цього спору.

Оскаржене позивачем судове рішення суд апеляційної інстанції залишив без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 25 вересня 2025 року у справі № 568/567/25 (провадження № 22-ц/4815/1225/25).