Військовослужбовець заявив у суді вимогу про встановлення факту одноосібного виховання та утримання ним дитини

Однак не ставив питання про позбавлення батьківських прав матері цієї дитини, визнання її недієздатною, померлою або безвісно відсутньою. Чи є належним обраний позивачем спосіб захисту свого права і яке рішення ухвалив Рівненський апеляційний суд — читайте в матеріалі.

Суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого суду, яким позивачеві відмовлено у задоволенні позову до колишньої дружини про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Позивач, вказуючи на те, що його процесуальна позиція узгоджується із судовою практикою в аналогічних справах, просив скасувати оскаржене ним судове рішення місцевого суду й ухвалити нове — про задоволення позову в повному обсязі.

Колегія суддів, погодившись із позицією суду попередньої інстанції при ухваленні оскарженого рішення, відмовила військовослужбовцеві у задоволенні апеляційних вимог, зважаючи на такі обставини.

Суду відомо, що після розірвання шлюбу з дружиною, донька проживає з батьком, який створив нову родину. Після мобілізації позивача до війська, вихованням дітей займається його дружина. 

Торік, відповідно до судового наказу, із колишньої дружини на користь позивача стягнуто аліменти на утримання їх доньки до досягнення нею повноліття.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту одноосібного виховання дитини, апелянт стверджував, що відповідачка не бере участі у вихованні їхньої спільної доньки, а тому має намір встановити цей факт у судовому порядку з метою звільнення з військової служби у відповідності до ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу».

Сімейним кодексом України (далі у тексті — СК України) не встановлено підстав припинення батьківських обов’язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена ч. 1 ст. 15 цього Кодексу «невідчужуваність» сімейних обов’язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов’язків, якими є, зокрема, обов’язки щодо виховання дитини.

Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання  дитини, позивач при цьому не ставив питання про позбавлення батьківських прав матері цієї дитини, визнання її недієздатною, померлою або безвісно відсутньою, зазначаючи про самоусунення відповідачки від виховання та утримання їх спільної дитини, хоча вимога про встановлення факту одноосібного виховання дитини батьком автоматично створює негативні наслідки для матері дитини.

            Велика Палата Верховного Суду у цивільній справі за № 201/5972/22 від 11.09.2024 року зробила висновок про те, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов’язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов’язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов’язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання/утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов’язків із виховання/утримання дитини.

Чинне законодавство вказує, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки Сімейним кодексом України чітко встановлено, що сімейні права та обов’язки є такими, що тісно пов’язані з собою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які можуть бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб’єктністю, такі права та обов’язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того що один із батьків самостійно виконує їх.

Системний аналіз положень СК України, Закону  України «Про військовий обов’язок та військову службу» (далі у тексті — Закон), на який покликається заявник в обґрунтування мети встановлення юридичного факту (задля звільнення з військової служби) свідчить, що передбачене абзацом 12 підпунктом «г» пункту 2 ч. 4 ст. 26 Закону, звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану, у зв’язку з самостійним виховуванням дитини (дітей) віком до 18 років — стосується військовослужбовців, які є одинокими батьками (одинока матір/одинокий батько), оскільки застосування такого заходу — недопущення залишення без батьківського нагляду (опіки та піклування) неповнолітніх дітей. До категорії чоловіків, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років відносяться чоловіки, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості материнського виховання. Це стосується випадків, коли мати дитини померла, безвісно відсутня, позбавлена батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов’язків або не здатна їх виконувати в силу об’єктивних обставин тощо.

Колегія суддів, залишаючи оскаржене рішення суду попередньої інстанції без змін, прийшла до висновку, що позивач, заявивши лише вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітньої дитини, обрав неналежний спосіб захисту свого права, оскільки за викладених обставин як підстав позову, належним способом захисту є вимога про позбавлення матері малолітньої дитини батьківських прав.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року у справі № 562/1914/25 (провадження №22-ц/4815/1438/25).