Держвиконавиця правомірно повернула стягувачеві виконавчий документ без прийняття до виконання

Оскільки резолютивна частина виконавчого документа, пред’явленого стягувачем до виконання, не визначає порядку встановлення побачень з дитиною та не містить вимоги щодо зобов’язання боржниці не чинити перешкод у побаченні з донькою.

Рівненський апеляційний суд переглянув ухвалу місцевого суду, оскаржену скаржником, якому відмовлено у задоволенні скарги на дії державної виконавиці.

Апелянт просив скасувати ухвалу суду попередньої інстанції та постановити нове рішення — про задоволення скарги.

Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, зважаючи на такі обставини справи.

Із матеріалів справи відомо, що згідно з рішенням місцевого суду частково задоволено позов скаржника та визначено низку способів його участі у вихованні та спілкуванні з неповнолітньою дитиною.

Рівненський апеляційний суд це судове рішення частково змінив, відстрочивши на час воєнного стану в Україні та перебування дитини у цей період за кордоном порядок виконання визначених способів участі батька у спілкуванні та вихованні дитини, окрім «необмеженого спілкування з дитиною особисто засобами телефонного, поштового, електронного та іншого засобу зв’язку, в соціальних мережах, месенджерах, що не передбачають безпосереднього фізичного контакту між батьком та дитиною», тобто без відстрочення порядку його виконання.

Скаржник двічі звертався до відділу Державної виконавчої служби (далі у тексті — ДВС)  із заявою та виконавчим листом до примусового виконання, й щоразу державна виконавиця на підставі п. 7 ч. 4  ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» (далі у тексті — Закон) приймала рішення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, оскільки виконавчий документ не визначав способу реалізації державним виконавцем його повноважень, передбачених законом, спрямованого на визначення побачень з дитиною, про що було повідомлено скаржникові.

Зрештою, це й стало підставою для звернення стягувача до суду зі скаргою на дії державної виконавиці.

Відмовляючи скаржникові у задоволенні апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про законність та обґрунтованість оскарженої ним ухвали місцевого суду та правомірність дій працівниці ДВС.

Отже, суд визначив апелянтові спосіб участі у вихованні дитини. У той же час виконавчий документ не визначав способу реалізації державним виконавцем його повноважень згідно із законом, спрямованого на визначення побачень з дитиною.

Відповідно до ст. 10 Закону заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені розділом VIIІ Закону, зокрема статтею 64-1, де визначено порядок виконання рішення про встановлення побачення з дитиною, рішення про усунення перешкод про побачення з дитиною.

 Резолютивна частина виконавчого документа, пред’явленого скаржником до стягнення, не визначає порядку встановлення побачень з дитиною та не містить вимоги щодо зобов’язання боржниці не чинити перешкод у побачення з донькою.

Відповідно до п.7 ч. 4 ст. 4  Закону виконавчий документ повертається стягувачу органом виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень.

Частина 1 ст. 63 Закону визначає, що за рішенням, за яким боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного ч. 6 ст. 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником.

Виконавчим документом, пред’явленим скаржником до примусового виконання, не передбачено зобов’язань боржниці особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Отже, висновок місцевого суду про відмову у задоволенні скарги на дії державної виконавиці щодо повернення виконавчого документа є правильним, а відтак оскаржена ухвала місцевого суду постановлена з додержанням норм матеріального й  процесуального права, тому скасуванню не підлягає.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 12 лютого 2026 року у справі № 562/3675/23 (провадження № 22-ц/4815/315/26).