Сторони намагалися уникнути відповідальності за порушення кредитних зобов’язань

Матір з донькою домовилися укласти договір дарування замість договору купівлі-продажу, який насправді вчинили.

24 вересня 2007 року позивач з відповідачем уклали договір дарування нежитлового приміщення. За умовами якого позивач передала у власність відповідачу безоплатно нежитлові приміщення, які належали позивачу на підставі договору купівлі-продажу. Відповідач зобов’язалася сплатити 50 000 доларів США частинами в різний час на користь позивача, однак в обумовлені строки сплатила лише 18 000 доларів США.

У грудні 2011 року позивач звернулася до суду з позовом про визнання договору дарування нежитлового приміщення удаваним, розірвання договору купівлі-продажу та зобов’язати відповідача повернути приміщення. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що оскільки свої зобов’язання відповідач не виконала і вартість квартири в повній сумі не сплатила, то договір дарування нежитлового приміщення є удаваним.

Справа неодноразово розглядалася судами першої, апеляційної інстанцій та перебувала на вирішенні касаційного суду.

26 грудня 2019 року Рівненський міський суд відмовив у задоволенні позову.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржила його до Рівненського апеляційного суду. Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що перед укладенням оспорюваного договору між сторонами існувала домовленість, з метою економії грошових коштів вирішено було укласти договір дарування нежитлового приміщення замість договору купівлі-продажу, який насправді було вчинено. Просила скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.

30 листопада 2007 року між банком і відповідачем було укладено Генеральний договір про надання кредитних послуг та додаткову угоду, за умовами яких кредитодавець зобов’язався встановити ліміт позичальнику за кредитною лінією у сумі 185 000 доларів США, а позичальник зобов’язалася прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кошти та сплатити плату за користування кредитною лінією в порядку та на умовах додаткової угоди. З метою повернення отриманого кредиту між контрагентами того ж числа було укладено договір іпотеки нежитлових приміщень, належних відповідачу на праві власності, заставна вартість яких складала 1 249 319 гривень.

 Рішенням Рівненського міського суду, позов банку задоволено частково і стягнуто з відповідача на користь банку 2 176 174, 87 гривень заборгованості за кредитом.

При прийнятті рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відсутні об’єктивні і переконливі докази на підтвердження тих обставин, що оспорюваний договір дарування насправді укладався з прихованими істотними умовами як договір купівлі-продажу, тобто є удаваним. При цьому враховано, що сторони є близькими родичами і зловживали певними правами на уникнення цивільно-правової відповідальності, оскільки нежитлове приміщення, яке було предметом договірних відносин, знаходиться під обтяженням як іпотека на забезпечення кредитних зобов’язань відповідача перед банком.

Так,  Рівненський апеляційний суд апеляційну скаргу залишив без задоволення, а рішення місцевого суду — без змін.