Суд відмовив позивачеві у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини разом із ним

Рівненський апеляційний суд, повно і правильно з’ясувавши обставини справи, дійшов до висновку про залишення рішення місцевого суду без змін, апеляційної скарги представника позивача — без задоволення.

Із матеріалів справи вбачається, що торік у липні в суд звернувся громадянин Я. з позовом до громадянки Л. про визначення місця проживання 3-річної спільної дитини разом із позивачем. Підставою такого звернення стало погіршення відносин між сторонами, які не були зареєстровані як шлюб, ведення відповідачкою аморального способу життя. На думку позивача, жінка не цікавилася життям сина, в результаті чого він має низку захворювань.

За місяць до цього позивач, скориставшись відсутністю відповідачки, забрав сина до себе. Громадянин Я. повністю обмежив їх спілкування та звернувся до місцевого суду з відповідним позовом.

Суд першої інстанції своєю ухвалою від 9 червня 2020 року відмовив громадянинові Я. у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини.

Це судове рішення представник позивача оскаржив в апеляційному порядку, покликаючись на незаконність і необґрунтованість рішення суду, що фактично полягало у невідповідності висновків суду обставинам, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права. На її обґрунтування зазначав, що суд не врахував ту обставину, що дитина від народження не проходила медичні обстеження, необхідні щеплення, внаслідок чого погіршився стан її здоров’я.

З наведених міркувань просив скасувати рішення місцевого суду, ухваливши нове — про задоволення позову повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції правильно виходив із недоведеності і необґрунтованості вимог позивача, оскільки громадянином Я. не надано, матеріали справи не містять, а судом не було здобуто доказів про те, що відповідач створила умови, які призвели до виникнення у дитини певних захворювань, і перешкоджають її нормальному фізичному та духовному розвитку, тобто знаходяться у безпосередньому причинному зв’язку з діями (бездіяльністю) громадянки Л. та наслідками, які настали для малолітнього сина.

Повно і правильно з’ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних відносин до застосування не підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано залишив позов без задоволення.

Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом того, що дитина з моменту свого народження і до червня 2019 року, проживаючи з матір’ю, не проходила медичні обстеження, відсутні докази про отримувані щеплення, не надано для огляду медичної картки, а також не з’ясовано, чи перебуває малолітній син на обліку в лікаря-педіатра та чи підписана матір’ю декларація з лікарем, то з ними погодитися не можна.

Чинним законодавством встановлено, що мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні, і має право на особисте спілкування з нею.

Згідно з ч.4 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.

Як правильно послався суд попередньої інстанції, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що громадянка Л. під час проживання разом з нею сина нехтувала своїми батьківськими обов’язками щодо дитини, своїми діями чи бездіяльністю спонукала до виникнення у сина захворювань, психологічного пригнічення, затримання розвитку тощо. А неодноразові звернення позивача до правоохоронних органів та Служби у справа дітей з приводу невиконання відповідачкою своїх батьківських обов’язків та вчинення дій (бездіяльності) на шкоду дитини не знайшли свого фактичного підтвердження, що свідчать про їх необґрунтованість.

Не заслуговують на увагу й аргументи заявника про недодержання судом принципу об’єктивності та неупередженості при розгляді справи, сприяючи усім учасникам судового розгляду в реалізації ними встановлених процесуальним законодавством прав, знехтування засадами змагальності сторін та обов’язком кожної сторони довести обставини, які мають значення справи і на які вона посилається як на підставу вимог або заперечень. Так, будь-яких заяв чи клопотань з цього приводу у суді першої інстанції не надходило, а можливістю реалізувати надане позивачу процесуальним законом право на відвід  головуючому судді він не скористався.

Не стосуються спірних правовідносин та не свідчать про необхідність їх застосування при вирішенні справи і рішення Європейського суду з прав людини, на які посилався представник позивача, а тому аргументи автора апеляційної скарги в цій частині також залишаються без задоволення.

З огляду на це Рівненський апеляційний суд апеляційну скаргу представника позивача залишив без задоволення, а рішення місцевого суду від 9 червня 2020 року — без змін.